Буковина Новини

новини твого міста

Культура Новости

Ганна Рудик. Подвійне колоніальне стирання: Росія викрадає музейний предмет і приховує це за брехнею, підписаною світилами науки – портал новин LB.ua

Ганна Рудик. Подвійне колоніальне стирання: Росія викрадає музейний предмет і приховує це за брехнею, підписаною світилами науки - портал новин LB.ua

Фото: Олександр Грехов

Деколоніальний поворот

Війна, яка триває з 2014 року і перейшла в повномасштабну фазу у 2022-му, зробила абсолютно очевидною для нас (на жаль, не для всіх у світі) реальність і масштаб неоімперських амбіцій Росії щодо України. Відтак саме війна спонукала українське суспільство опритомніти і стимулювала деколоніальний порядок денний. 

Перше і вузьке значення поняття «деколонізація» — історичний процес формального звільнення різних спільнот, країн і регіонів світу від колоніального панування західних наддержав. У цьому сенсі деколонізація завершила епоху колоніалізму у другій половині ХХ століття.

Однак на рубежі ХХ–ХХІ століття цей термін почали активно застосовувати до процесів подолання масштабних системних наслідків доби колоніалізму в культурах і колишніх колонізаторів, і колишніх колонізованих. Наслідків, які нікуди не зникли після того, як колоніалізм формально завершився й колонізовані суспільства унезалежнилися як нові держави. І в цьому новому сенсі деколонізація не стільки формальний демонтаж колоніальної системи політичних чи економічних відносин, скільки дослідження, проблематизація та підрив колоніальності як специфічної системної риси влади, знання, сприйняття, мови й мовлення, самого буття.

Колоніальність проникає у знання, яке імперія продукує, нав’язує і закріплює в колоніях, водночас винищуючи інше знання й запобігаючи самій можливості для нього виникнути. З часом сфабрикованість колоніального знання стає неочевидною, невидимою, бо історію його конструювання й насаджування стерто з пам’яті. Воно стає нормативним під різноманітними формулюваннями: традиційне, класичне, наукове абощо. Невидимість унормованої колоніальної конструкції знання властиве культурам колишніх колонізаторів і колонізованих, а також тим спільнотам, що зазнали культурного впливу колоніальних наддержав. Тому дослідники говорять про глобальність колоніальності.

Наростання деколоніального руху в музеях (і ширше в сучасній глобальній культурі) уже назвали деколоніальним поворотом. Свій початок поворот бере з кінця ХХ століття, проте особливо інтенсивні й масштабні зміни відбуваються в останні п’ять років: здається, сьогодні немає музею в Європі й інших регіонах так званої Глобальної Півночі, якому не йшлося б про деколонізацію. З початком війни Росії проти України, а особливо з початком її повномасштабної фази, деколонізація стала ключовим топосом дискурсу української культури, зокрема музеїв.

Один з необхідних і продуктивних шляхів подолання музеями, бібліотеками й іншими культурними інституціями колоніальної прошивки лежить через критичне дослідження власної історії. Так, наші архіви неповні, так, вони містять цензуровані наративи, але ми пробуємо читати між рядків, знаходити розриви, брак документів, брак свідчень з певних тем, певних персоналій, суперечності даних. Ми можемо продовжувати пошук через опитування свідків і їхніх нащадків, звернення до інших архівів, і є шанс, що знайдене здивує нас самих. І спонукатиме по-новому подивитися на звичне: на те, як ми будуємо музейні експозиції; як розставляємо наголоси; що саме звикли показувати, а що — тримати в сховищі; хто, коли і чому сконструював історію, яку ми розповідаємо. Критичний погляд на те, що було для нас нормою, допоможе зрозуміти, що є на часі сьогодні, а що неактуальне, зрозуміти смислові пріоритети музею чи бібліотеки зараз, у контексті російсько-української колоніальної війни.

Перший досвід Музею Ханенків з перегляду історії неєвропейського зібрання відкрив дивовижні речі. У 2004–2005 роках я зацікавилася, як зникли з музейної колекції суперцінні перські речі, родзинки зібрання Ханенків. Я тоді планувала експозицію мистецтва Близького Сходу і мала знати, що відбулося, чому того, що було в Києві в 1910–1920-х роках ХХ століття, тепер немає. Я звернулася до архіву й відкрила для себе колоніальну історію музею. 

Наприкінці 1920-х років, на підйомі музейної роботи, зокрема сходознавства, коли зусиллями музейних науковиць знання про колекцію вийшло на рівень модерної західної науки, радянська влада почала системно грабувати музей і колекцію. 

На прикладі вилучення двох унікальних предметів я покажу основні механізми колоніального грабунку української культурної спадщини в 1920–1930-х роках. Його історія системно почалася в XVII столітті і триває до сьогодні, її дуже докладно описав і проаналізував Сергій Кот у монографії «Повернення і реституція культурних цінностей у політичному та культурному житті України (ХХ – початок ХХІ ст.)» (2021). 

Іранський акваманіл XIII століття

Серед перших великих втрат музею був знаменитий акваманіл — посудина-водолій, створена в Ірані 1206 року. Це доволі велика (близько 30 см заввишки) латунна скульптура у формі корови, що годує молоком теля, тоді як згори її загризає лев. Фігуру корови рясно оздоблено трьома орнаментальними пасками з розмаїтими зображеннями й зичливими написами арабською мовою, окремі елементи візерунку й напису інкрустовано сріблом (ще за Ханенків інкрустацію значною мірою втратили). Крім того, скульптура містить напис перською мовою з іменами автора твору та замовника – цінні дані для реконструкції контексту виготовлення й побутування унікальної речі. Ханенківський акваманіл — справді унікальне явище культури: донині нам невідомо про жодну близьку аналогію цієї скульптури в жодній колекції світу.

Ганна Рудик. Подвійне колоніальне стирання: Росія викрадає музейний предмет і приховує це за брехнею, підписаною світилами науки - портал новин LB.ua

Фото: Надано Музеєм Ханенків Акваманіл, Іран, 1206 рік. Сторінка з каталогу «Мистецтво ісламу» Музею мистецтв ВУАН (Музею Ханенків), 1930 р.

Однак акваманіл залишив Київ. Ще на початку 1920-х років молодий радянський режим спромігся на ідею вирішити гостру проблему голоду в регіонах: продати за кордон художні й антикварні цінності з розграбованих поміщицьких маєтків, церков і монастирів. За оцінкою історика Олександра Анісімова, наведеною в монографії С. Кота, за період 1918–1923 років більшовики вивезли з України не менш як 10 мільйонів культурних пам’яток. Тож ідея спрацювала, і коли наприкінці 1920-х років постало руба питання прискореної індустріалізації, до неї повернулися. Не без активної підтримки західних артділків, які непогано знали українські колишні приватні, а тепер музейні колекції та були зацікавлені купити цінні старожитності за безцінь. 

На початку 1928 року Сталін подав на розгляд політбюро ідею продати музейні колекції за кордон, а вже навесні працівники музеїв СРСР відбирали «надлишки», або «твори немузейного значення». Дуже швидко завдання уточнили: контора «Антикваріат» (ленінградське відділення Держторгу СРСР), призначена керувати кампанією експорту колекцій, визнала відібране музеями як не варте продажу, і до основних музеїв відрядили спеціальні комісії, уповноважені відчиняти усі двері й шафи, усі фонди й експозиції та відбирати звідти найцінніше.

До Музею Ханенків ця комісія прибула в серпні 1929 року. У протоколі під грифом «не підлягає розголошенню» від 17 серпня зазначено список речей на вилучення, серед них — іранський акваманіл. Музей відчайдушно протестував: заступник директора з наукової роботи Сергій Гіляров писав до президії Всеукраїнської академії наук, що акваманіл «належить до числа найцінніших речей музею», «найкоштовніших експонатів», і закликав академію (цитуючи лист) «виступити на захист свого музею та піднести свій голос проти вивозу художньо історичних цінностей, на які і без того Україна така бідна». Утім 29 вересня акваманіл було передано комісії Держторгу. До 1931 року музей нічого не знав про його подальшу долю. У 1932 році дослідницю Марію Вязьмітіну відрядили в Ермітаж, і там вона побачила в центральній вітрині іранської зали ханенківський акваманіл. Співробітники сказали, що відділ Сходу Ермітажу придбав акваманіл 1932 року для своєї експозиції. Сергій Кот цитує недавню статтю директора Ермітажу Михайла Піотровського, де той розповідає, що 1930 року, тобто через пів року після вилучення, російський Ермітаж викупив акваманіл у контори «Антикваріат», обмінявши його на «золоту лицьову пластину ікони-мощехранительниці». Працівники Ермітажу мали доступ до всього, що вилучали з музеїв цілого Радянського Союзу. Якщо експонатів не продавали, їх передавали в центральні музеї Росії, насамперед в Ермітаж. Але ніколи не поверталися в Україну. Йдеться про тисячі одиниць. 

У грудні 2021 року, перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну, в Ермітажі відкрили нову залу іранського мистецтва. У центрі зали в окремій вітрині — прекрасний ханенківський акваманіл, ключова пам’ятка колекції, її «ікона». Походження з України, не кажучи про обставини, не згадано.

Ганна Рудик. Подвійне колоніальне стирання: Росія викрадає музейний предмет і приховує це за брехнею, підписаною світилами науки - портал новин LB.ua

Фото: З вебсайту Ермітажу до 2022-го Акваманіл, Іран, 1206 рік.

Сасанідська чаша VI–VII століття

Другий спосіб грабунку — позичання експонатів на виставку. Це був хитрий і лицемірний спосіб, який виявився для України не менш збитковим. Історія так званої сасанідської чаші VI–VII століття н. е. з ханенківської колекції ілюструє цей механізм. Ця чаша унікальна для нас не лише тим, що це єдина в українських колекціях пам’ятка пізнього Ірану доби Сасанідів, але й тим, що знайдена на території України в селі Хоняків на Острожчині в 1815 чи 1823 році (в цьому питанні є розбіжності). Чаша, таким чином, тримає на собі певну історію зв’язків між сасанідським Іраном і культурою, що існувала на українській землі в той час. Її значення для історії України непересічне. Якщо в Ермітажі таких предметів були десятки, то в Україні така чаші була єдина. Ханенки прицільно викупили її з одного польського зібрання, адже скарб з Хонякова спершу потрапив до колекцій Чарторийських, а потім розійшовся по польських колекціях. У 1919 році Варвара Ханенко й Георгій Лукомський включили чашу в першу експозицію музею ВУАН.

Ганна Рудик. Подвійне колоніальне стирання: Росія викрадає музейний предмет і приховує це за брехнею, підписаною світилами науки - портал новин LB.ua

Фото: Надано Музеєм Ханенків Срібна чаша з козерогами, Іран, 6–7 століття. Сторінка з каталогу колекції Ханенків «Старожитності Подніпров’я», 1901 р.

У 1929 році чаша опинилася в тому самому грабіжницькому списку, що й акваманіл, але співробітники музею Сергій Гіляров, Марія Вязьмітіна, Поліна Кульженко її відстояли. Гіляров писав у своїх закликах до різних інстанцій: «В числі речей, що намічено Комісією, є група пам’яток, які мають виключне значіння для української науки і зокрема для археології України, а саме: колекція великокнязівського золота (…) та велика срібна орнаментована чаша перського виробу Сасанідської доби. Усі ці речі були знайдені на українській території. Будучи самі по собі рідчайшими уніками, ці речі для нас тим дорожче, що подібних немає в жодному з українських музеїв. Відомо бо, що за старого ладу усі найцінніші археологічні знахідки і найкоштовнійші пам’ятки старовини нашої потрапляли до російських столиць, де і зараз зберігаються в скарбницях Ермітажу та в Московському Історичному Музеєві… Продаж їх за кордон не може не викликати протесту і обурення в кожному, для кого не байдужі інтереси української науки і історична давнина України!».

Тоді історикиня мистецтва Поліна Кульженко оперативно підготувала й публічно презентувала наукову розвідку про чашу, та в наступні роки ця публікація таємниче зникла з музейного архіву. Не залишилося жодного примірника, є лише згадка в архівній справі. Саму Кульженко репресували, як і Гілярова. Вона померла в Росії після кількох десятків років таборів, а Сергія Гілярова вбили (офіційно — вкоротив собі віку) 1946-го в Лук’янівській в’язниці. Але тоді, у 1929 році, їм вдалося відстояти унікальну для Києва чашу, і ця річ залишилася в музеї.

У 1934 році чашу разом з іншими коштовностями колекції вилучають у київське відділення Держбанку. Як показує у своїй книзі Сергій Кот, система радянського Держбанку була ще одним способом відчуження культурних цінностей з регіонів імперії. Однак з чашею склалося інакше.

Ганна Рудик. Подвійне колоніальне стирання: Росія викрадає музейний предмет і приховує це за брехнею, підписаною світилами науки - портал новин LB.ua

Фото: Надано Музеєм Ханенків Срібна чаша з козерогами, Іран, 6–7 століття. Кольорові фото з книги Тревер і Луконіна «Сасанидское серебро. Собрание Государственного Ермитажа», 1987.

У 1935 році Ермітаж попросив ключові іранські раритети київського музею на виставку, присвячену міжнародному конгресу іранського мистецтва й археології. Чаша, зрозуміло, ввійшла до списку з кількох десятків пам’яток. По завершенні конгресу предмети не повернулися. Музей негайно залучив до підтримки своїх клопотань республіканські органи, але відповіді не отримав. Нарешті 1938 року надійшов лист від директора Ермітажу Йосипа Орбелі, в якому той писав про чашу та декілька інших позичених артефактів: «наявність цих пам’яток у значній мірі сприяє роз’ясненню інших пам’яток Ермітажу й заповнює деякі істотні прогалини ермітажного зібрання». Відтак «зі свого боку Ермітаж готовий передати в музей, за його вибором, інші пам’ятки з числа не експонованих в Ермітажі предметів західноєвропейського мистецтва». Остання фраза добре ілюструє питання передач в українські музеї предметів і збірок з Державного музейного фонду СРСР або від центральних радянських музеїв. Музейні передачі експонатів в Україну ніколи не були дарунками, вони завжди мали свої цілі і свою ціну в рамках колоніальної стратегії імперії. 

Ханенківська чаша залишилася в Ермітажі, а її історія зазнала кричущого викривлення. У вишуканому каталозі «Сасанидское серебро» 1987 року авторства К. Тревер і В. Луконіна, іраністів зі світовим ім’ям, в розділі «Архівні дані» написано: «Чаша из собрания Ханенка поступила в Киевский государственный музей, а оттуда в 1940 году в связи с 175-летием Эрмитажа была прислана в дар отделу востока Эрмитажа». Це відверта, безсовісна брехня — хрестоматійний приклад подвійного колоніального стирання, коли вкрадено, вилучено, стерто не лише сам предмет культури, але й історія цієї крадіжки ретельно прихована за брехнею, поданою в красивому коштовному науковому каталозі за підписом світил науки. Видатні російські радянські науковці, які були безпосередніми учасниками подій і знали правду надходження чаші в Ермітаж, йшли на цю брехню.

Ганна Рудик. Подвійне колоніальне стирання: Росія викрадає музейний предмет і приховує це за брехнею, підписаною світилами науки - портал новин LB.ua

Фото: Надано Музеєм Ханенків Срібна чаша з козерогами, Іран, 6–7 століття. Кольорові фото з книги Тревер і Луконіна «Сасанидское серебро. Собрание Государственного Ермитажа», 1987.

Робота з порожнечею

Що нам дало дослідження цих історій? Новий і потужний моральний ресурс. Ми дізналися про злочин й упевнилися, що справедливість і правда на нашому боці. Ми отримали надзвичайно цінне знання про активну позицію українських музейників і їхню відважну боротьбу за пам’ятки. На цьому ґрунті постали нові дослідження, семінари, конференції, виставки, зокрема, присвячені Гілярову і його діяльності зі збереження музейної колекції, Марії Вязімітіній, Богдану та Варварі Ханенкам. Їхні стерті з культурної пам’яті імена й вчинки відновлено в історії музею на чільних позиціях. 

Ми включили в нашу публічну роботу нові важливі наративи про грабунок, але також про спротив, про суб’єктність культури та про цінності, які всупереч тиску системи вдалося зберегти в Україні. Тому що в наших експозиціях були предмети, які теж були в списках, але які були відвойовані зусиллями, волею і наполегливістю наших попередників. З досліджень також народилася ідея показу вкрадених раритетів — не лише акваманіла, чаші, але й багатьох інших. Можливо, через розміщення голографічних або інших моделей цих речей та анотацій до них на місцях, де їх експонували в домі Ханенків чи музеї до вилучення. Досліджуючи кураторські стратегії західних музеїв у пошуках виходу з кризи конфлікту колоніального і постколоніального наративів, я бачу, як усе потужніше працюють в експозиціях порожнечі й відсутності

Чи спроможеться колись російська культура на високий ступінь етичної рефлексії? Це, на жаль, радше риторичне питання. Ми не маємо на це розраховувати; відповідальність і завдання відновлення та якнайширшого просування правди про українську культуру лежить сьогодні на нас. 

Юлія Ваганова. Вибір стратегії роботи в порожньому музеї — очікування чи розвиток

Ганна Рудик. Подвійне колоніальне стирання: Росія викрадає музейний предмет і приховує це за брехнею, підписаною світилами науки - портал новин LB.ua

Валентина Клименко, Журналістка

Источник: lb.ua

ЗАЛИШИТЬ ВІДПОВІДЬ

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *