Кіно, що виходить за рамки, шокує та не має меж

225переглядів Дмитро Майстренко, 26 жовтня 2024, 13:20 Поділитися Кадр зі стрічки «Бруталіст».

Завершився 8-й Київський тиждень критики (КТК) – фестиваль, який щороку збирає у кінотеатрі «Жовтень» кіноманів усіх мастей та смаків. Однією з найбільш вагомих секцій традиційно та логічно вважається Міжнародна програма, де глядачі можуть подивитись хіти та гучні стрічки з найпочесніших кінофестивалів світу.

Цьогоріч до цієї секції було відібрано чотири кардинально різні за жанром, наповненням і настроєм стрічки. І це правильний підхід – КТК є чудовою альтернативою традиційному кінотеатральному репертуару.

Докладніше – у добірці Mind.

«Сестра-Опівніч» (реж. Каран Кандгарі)

Абсурдистська сатирична чорна комедія. Фільм, що викликає багато неоднозначних емоцій. Це експортне кіно, тож воно навряд чи було знято для індійського ринку. А під час перегляду стає добре зрозуміло, чому. Події розгортаються у місті Мумбаї.

Волею батьків та згідно зі звичаями, жінка одружується з чоловіком, якого востаннє бачила у глибокому дитинстві. Вона переїздить до нього у відверто задрипану та бідно обставлену домівку. Роботи не має, навички вести домашнє господарство та куховарити теж відсутні, а чоловік днями на роботі, з якої іноді повертається, «що й стежки не бачить».

Любові між ними теж немає, тому секс не сильно практикується, а якісь дії у цьому руслі настільки нікчемні, що можуть обернутися навіть катастрофою… Врешті-решт головна героїня влаштовується на роботу прибиральницею, хоча прибирати не вміє. З часом з нею відбуваються дивні дива – їй починає дуже подобатись їжа, яка ще літає, стрибає чи бігає…

Водночас жінка починає виходити за межі міста, що набридло, непотрібного шлюбу, нікчемного стилю життя, відчуженого соціуму…

Склалося враження, що режисер сам не зовсім розумів, у яких жанрах він працював; що важливіше у сюжеті, а що ні. Або ж він свідомо розмивав усі усталені рамки і просто творив дуже своє. Ми бачимо жорстку, місцями алегоричну і доведену до крайнощів сатиру на Індію на прикладі брудного й бідного Мумбаї та його прошарку населення з дуже скромним способом життя.

Також непросто зрозуміти, на висміюванні чого більше зосереджується автор (а висміює він у своїй дещо збоченій манері усе) – дикого патріархального суспільства з доісторичними порядками та звичаями чи жіночого протесту та свободи?

Фантастика тут присутня не як жанр, а як метод збагатити той абсурд, який десь після половини фільму звалюється на здивованого глядача.

Головна героїня буквально проходить усе, що лише можна і не можна вигадати, зустрічає різних диваків, взаємодіє з тваринами та мертвими людьми, ходить містом зі шваброю та відром, просиджує ніч на даху будинку і шукає себе у цьому безглуздому світі.

Загалом кіно наче і складається в якусь цілісну форму з тої безлічі жанрів та думок «індійського Веса Андерсона», мчить уперед зі швидкістю поїзда, але мало зрозуміло, навіщо мчить і куди. 

«Жнива» (реж. Атена Рахель Цанґарі)

Цільнішою, більш послідовною та життєвішою виглядає інша стрічка Міжнародної програми – фолк-вестерн драма, поставлена грецькою режисеркою Рахель Цангарі за мотивами роману-номінанта Букерівської премії. Стрічка згодом має вийти у прокат.

Буремні події фільму, справжня грецька трагедія розгортається приблизно у XVIII столітті у відрізаному від цивілізації шотландському селищі. Тут мешкає біля ста родин, які займаються тваринництвом (переважно вівцями) і землеробством, та віддано дотримуються принципу «свій-чужий».

Головним героєм цієї оповіді є звичайний, пригнічений життям хлопчина, який нещодавно втратив свою дружину. Одного разу до племені вторглися чужинці та підпалили стайню. Тоді ж до них навідався картограф для створення карти цих земель, а з міста разом з невеликим загоном озброєних людей прибув законний власник угідь. Усі ці події немов запускають низку подальших зіткнень, негараздів та конфліктів, які призводять до шокуючих наслідків.

З одного боку, це досить медитативне, тягуче і важке кіно, де місцями довго спостерігаєш за мальовничими краєвидами, розміреними діалогами чи монотонною щоденною працею. З іншого боку, кіно містить таку кількість конфліктів і протистоянь, що цей матеріал можна було б втілити у форматі міні-серіалу. 

Здавалось би, основний конфлікт тут на поверхні – це протиставлення старого, звичного та безмежно свого із новим, модернізованим, малозрозумілим чужим. Однак режисер копає значно глибше, розгортаючи перед нами буквально трагедію цілого шотландського народу, поневоленого Британською імперією.

Усі події у цій стрічці варто накладати на обставини, а не на категоричний розподіл «хороший / поганий». Тут немає відверто позитивних героїв, а є люди з повним спектром недоліків.

З розвитком сюжету автори послідовно позбавляють глядача віри в людей, які повинні бути більш гуманними. Однак усі рухаються до виживання та утримання землі, яку завжди хтось хотітиме, особливо коли у руках є зброя. 

«Емілія Перес» (реж. Жак Одіяр)

Імовірно, один із кращих фільмів року, який виходить у прокат із 7 листопада. Кримінальний драматичний мюзикл-трилер від французького режисера Жака Одіяра («Діпан», «Брати Сістерс»), який зняв у Франції іспано-англомовний фільм про Мехіко.

У жанрах фільму не менш цікаве поєднання і мішанина.

За сюжетом, успішну адвокатку Риту викрадає впливовий наркобарон з абсолютно шаленою ціллю – за вкрай щедру винагороду вона має допомогти йому стати жінкою, про що він мріяв усе своє нікчемне життя (а також щоб назавжди зникнути з орбіти правоохоронців та конкурентів).

Минає чотири роки, і він, а точніше вже вона на ім’я Емілія знаходить Риту з черговим божевільним проханням – допомогти возз’єднатися зі своєю дружиною та дітьми, вимушеними виїхати у Швейцарію, і для яких, як і для решти, колишній наркобарон вважався мертвим.

Жак Одіяр примудрився приголомшити на багатьох рівнях. Почнемо з самої історії. Чи ви колись дивились щось подібне, де найостанніша кримінальна мерзота змінює стать, а згодом починає робити вчинки, максимально протилежні його минулому? І це подається з вагомими гумористичними вкрапленнями, водночас маючи глибокий гуманістичний посил.

Це не чергова ЛГБТ-стрічка про несприйняття суспільством інших людей. Усе значно глибше – у картині на достатньо чуттєвому рівні досліджуються питання гендерної ідентичності, особистісної свободи і права вибору, навіть коли для досягнення цих цілей буквально фізично треба змінити себе.

Режисер гучно, винахідливо і навіть поетично говорить про любов у багатьох її проявах – до себе, до дітей, до дружини, коханої людини й друга. Водночас кіно ні на секунду не скочується у сльозливу мелодраму та банальщину.

А для демонстрації внутрішніх світів, почуттів та переживань героїв автор вдається до чи не найнесподіваніших засобів – через мюзикл. Так, фільм насичений різнобарвними емоційними та змістовно глибокими музичними номерами. Кожна музична сцена виглядає цілковито доречною і запальною, а кожен номер неабияк чіпляє та дійсно «розвантажує» досить непростий та похмурий кримінальний нуар. Тут звучать і рок, і реп, і джаз, і поп, і кабаре.

«Емілія Перес» – це кіно, яке вчергове стирає межі кінематографа, доводячи, що з професійним і талановитим підходом поєднувати в кіно можна будь-що. 

«Бруталіст» (реж. Брейді Корбет)

Головний фільм року. Справжній кінематографічний витвір та насолода для синефілів і будь-кого – епічний, епохальний, фактично еталонний байопік.

Ця масштабна і всеосяжна драма тривалістю три з половиною години занурює глядача в історію життя геніального угорського архітектора єврейського походження Ласло Тота. Під час Другої світової він тікає з Бухенвальда та опиняється в американській Пенсильванії. Там він створює розкішну бібліотеку для місцевого бізнесмена, але через  непорозуміння знову опиняється на вулиці.

За деякий час мільйонер знаходить Ласло і пропонує тому побудувати монументальний об’єкт. Архітектор є людиною непростою, травмованою, конфліктною, з наркотичною залежністю, а замовник являє собою суміш мрійника, демагога та прагматика. А ще Тот очікує на возз’єднання зі своєю коханою та її племінницею, яких ще в Європі розлучили з ним концтабори.

Важко уявити, що весь довжелезний фільм не викликає відчуття затягнутості, непотрібності якихось сцен чи зайвості чогось.

Кіно цілковито збалансоване, послідовне, з міцним сценарієм і неперевершеним Едрієном Броуді: володар «Оскара» за «Піаніста» (з яким неможливо не проводити паралелі під час перегляду «Бруталіста») видає неймовірний рівень перевтілення у надважкого персонажа.

«Бруталіст» жонглює безліччю складних тем та дилем – місце творця та генія в умовах суворого капіталізму, післявоєнний моральний спадок, американська мрія, повернення додому чи вічний статус іноземця, але фільм не впадає у моралізаторство чи надмірний драматизм.

Нам показують окремі періоди життя Ласло з 1947 до 1980 року: злети, стагнації, підйоми і падіння. Головний герой має збудувати грандіозну будівлю, не зруйнувавши все довкола, включно з собою. Тож тут є місце для любові, амбітності, заздрощів, пихатості, відданості і ще купи сторін людини. А присутній у стрічці гумор допомагає не скочуватись у «скорсезевщину».

Попри чималий хронометраж, «Бруталіст» є абсолютно доступним і навіть потрібним фільмом для широкої аудиторії, а також обов’язковим до перегляду для кожного кінематографіста. Ба більше, стрічка за своєю епохальністю, рівнем та витонченістю кожного компонента має зайняти місце серед культової кінокласики.

Сподіваємось, що цей шедевр вийде у повноцінний вітчизняний прокат. 

Источник: mind.ua