Буковина Новини

новини твого міста

Культура Новости

Кіра Муратова й маркери національного – портал новин LB.ua

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Фото: ukrainethebest.com/ За роботою

Якщо спробувати охарактеризувати її творчість і життя одним словом, найкраще пасує «невідповідність». Кіра Муратова зі своїми роботами ще за радянських часів не вписувалася ні в політичний, ні в соціальний, ні в культурний контексти доби. Здається, по-справжньому спробувала вписатися у час і простір єдиний раз — в Одесу кінця 1980–1990-х років. Ця невідповідність породжує і неоднозначність Муратової як особистості.

Румунка за походженням і за громадянством аж до 1980-х років, Кіра Муратова навчалася на режисерському факультеті в Москві — це, мабуть, єдине, що відповідає атрибуту «російська режисерка». Одразу після навчання переїхала за розподілом до Одеси. Саме там прожила аж до смерті у 2018 році, саме там зняла більшість своїх стрічок.

Одна з перших її робіт, знята у 1964-му на Одеській кіностудії разом з тодішнім чоловіком Олександром Муратовим, — «Наш чесний хліб». Вона романтизує пересічне українське село того часу й водночас безпристрасно спостерігає за ним. Наступні її вже самостійні картини (ті самі, які у 2023-му після реставрацій показали в США) — «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» — одразу ж зіштовхнулися з гострою радянською критикою. Фільм «Короткі зустрічі», з погляду влади, задумували як розповідь про життя геолога й працівниці районної ради. А вийшла з цього артхаузна драма про любовний трикутник, де герої не так вдаються до трудових подвигів, як розмовляють метафоричними діалогами. Головну героїню зіграла сама Муратова.

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Фото: dovzhenkocentre.org/ Кадр з фільму ‘Короткі зустрічі’ ( Кіра Муратова і Владімір Висоцкій)

Історія «Довгих проводів» трагічніша. Цей фільм пролежав на полиці 16 років. Його показали лише в 1987-му. Адже режисерка відмовилася вносити правки на вимогу тодішнього керівництва Одеської кіностудії, відтак її перемістили на посаду бібліотекарки й заборонили знімати.

Стрічки Муратової радянська влада засуджувала і за помітну присутність впливу її кумирів зі світового «буржуазного» кіно — зокрема, Мікеланджело Антоніоні. Та й узагалі всі її стрічки радянського періоду були «недостатньо комуністичними» — режисерка несла свою філософію, забуваючи про необхідність вкладати в кіно, як у «найважливіше з мистецтв», ще й ідеологічні погляди. При цьому, здається, вона не надто боялася засудження влади. Муратова ніби завчасно знала, що її фільми опиняться на полиці — і не через їхню «антирадянськість», а радше через «радянськість».

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Фото: dovzhenkocentre.org Кадр з фільму ‘Довгі проводи’

1990-ті дали режисерці більше свободи. Її фільми стали ще дивакуватішими для пересічного глядача й ще більш песимістичними на думку критиків — та все ж відгукувалися, знаходили свою аудиторію. Так сталося з найвідомішим її фільмом «Астенічний синдром» (1989), який отримав спеціальний приз журі на Берлінському кінофестивалі. Це чи не єдина стрічка Муратової, у якій герої не існують окремо від свого часу, а вписуються в його контекст — а саме в роки Перебудови. Життя сірих людей, що переживають сірі часи й маленькі особисті трагедії, показані на тлі пострадянщини у в’язкому тригодинному фільмі.

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Фото: kino-teatr.ru Кадр з фільму «Астенічний синдром» (1989)

Усі її наступні роботи, зняті вже за незалежної України на Одеській кіностудії та в самій Одесі, легко можна вписати в якийсь інший історичний контекст і час. Режисерка продовжує викидати з фільмів нецікаву їй частину побуту чи політики. Вона оповідає про внутрішній світ людей, відмежовуючи його від зовнішнього. Так, дівчата із «Захоплень» (1994) могли б так само обирати коханих серед жокеїв і в XIX столітті, а Офа з «Трьох історій» (1997) могла б придушити матір, яка покинула немовля, і у 2020 році. Утім сама Одеса є важливою частиною її фільмів.

Протягом нульових Муратова зняла кілька стрічок, прем’єри яких відбулися на гучних європейських фестивалях, від Венеції до Роттердама. Останній її фільм — «Вічне повернення» (2012) — на Римському кінофестивалі назвали «гіпнотичною вирвою». Після його прем’єрного показу режисерка оголосила, що завершує кінокар’єру через погане здоров’я та похилий вік. До самої смерті у 2018-му вона жила в Одесі.

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Фото: ukrkino.com.ua Кіра Муратова

Муратова знімала кіно в першу чергу для себе, як особистий маніфест своєї ж невідповідності. Вона хотіла залишатися поза будь-якими кордонами й не могла вписатися ані в соціальний, ані в історичний контекст. Більшу частину життя прожила в Радянському Союзі, однак навряд чи можна називати радянською режисерку, чиї фільми неодноразово забороняли через цензуру. Так само як і говорити про російськість режисерки-одеситки.

Коментує Альона Пензій, кінознавиця Довженко-Центру:

— У 2014 році, підтримавши Революцію гідності, Кіра Муратова дуже чітко заявила, з якою країною вона завжди була. Тому я змінила б трохи акцент з національної приналежності режисерки на її фільми. Чи є її фільми українськими? Безперечно! Вона практично всі фільми, здається, окрім «Пізнаючи білий світ», знімала на Одеській кіностудії разом з командою, яка складалася з українських професіоналів. 

Постійними героями її фільмів були українські актори й просто цікаві, непересічні одесити. А натурні зйомки, які, певно, переважають у її фільмах — це одеські пейзажі, які досить добре упізнаються.

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Фото: village.com.ua Альона Пензій

Ба більше, Муратова — це та художниця, яка для багатьох формує образ міста, з його маленькими двориками й околицями, де відбуваються драми й кримінальні історії, з кладовищами й вуличними ресторанами. І, безперечно, з морем. Його присутність відчувається, навіть коли його немає в кадрі, хоча і в кадрі море є досить часто. Тобто український південь і місто Одеса є важливим і дуже виразним героєм більшості її фільмів.

До творчості Муратової складно причепити знайомі та спрощені маркери національного. Оскільки міські історії, якими переважно є її фільми, апріорно більш інтернаціональні — де б вони не знімалися. Відповідно, ярлики «радянське» чи «російське» спадають, щойно уважно подивишся її кіно.

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Фото: ukrinform.ua Три історії, 1997 рік (Картина складається з трьох новел: «Котельня №6», «Офелія», «Дівчинка і смерть»)

Однак через те, що Муратова знімала російською мовою, росіяни постійно намагалися й намагаються привласнити її фільми. Але тут варто зауважити, що Муратова руйнує мову постійними повторами, безглуздістю монологів і тим, що герої не можуть зрозуміти одне одного через мову. Справді, деякі образи фільмів Муратової пов’язані з російською культурою. Але вона поєднує їх з таким контекстом і подає в такому ракурсі, що вони руйнуються і/або набувають іншого значення. 

У стрічках Муратової потрібно шукати значно глибші точки спорідненості з українською культурою. Наприклад, фільм «Довгі проводи», знятий у 1971 році, був заборонений за ігнорування партійних принципів соціалістичного реалізму. Нагадаю, що в той самий час у Києві почалася заборона українського поетичного кіно, яке теж ніяк не вписувалося в канони соцреалістичного кіно.

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Фото: EPA/UPG Кіра Муратова на Римському кінофестивалі, 16 листопада 2012 р.

Муратова як ніхто антисистемна й критично ангажована режисерка — і це, мені здається, одна з найпрогресивніших рис української культури. 

Що говорять про нас наші діалекти

Кіра Муратова й маркери національного - портал новин LB.ua

Анастасія Нерознак, Журналістка

Источник: lb.ua

ЗАЛИШИТЬ ВІДПОВІДЬ

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *