Біографія Вальтера Розенберга – людини, що зберегла жагу до життя, пройшовши концтабір

348переглядів Анастасія Герасимова, 8 травня 2024, 17:00 Поділитися

Бестселер The New York Times, видання, що отримало Національну єврейську книжкову премію, неймовірна історія про незламність людського духу – все це про біографію Вальтера Розенберга «Майстер утечі. Людина, яка втекла з Аушвіцу, щоб попередити світ», створену британським журналістом і письменником Джонатаном Фрідлендом. Зосереджена на деталях та емоціях головного героя, із сюжетом, що змушує затамовувати подих, стилістично ця книжка нагадує художній твір. Та, на жаль, вона заснована на реальних подіях – розповіді про нацистський концтабір Аушвіц-Біркенау – «край землі, де людство матеріалізувало власне одвічне уявлення про пекло».

Докладніше – в огляді Mind.

Бекграунд. Джонатан Фрідленд – відомий британський журналіст та письменник. Його статті друкуються у престижних виданнях, як-от The Guardian, The New York Times. До творчого доробку автора увійшли девʼять романів і три нонфікшн-книжки. Відстоюючи важливість збереження єврейської культури та спадщини, 2022 року Фрідленд представив біографію «Майстер утечі. Людина, яка втекла з Аушвіцу, щоб попередити світ», створену на реальних подіях, архівних матеріалах і свідченнях людей, що знали головного героя видання – Вальтера Розенберга (Рудольфа Врба), словацького єврея, майбутнього професора фармакології Університету Британської Колумбії та цінного свідка на судових процесах проти нацистів.

Видавництво: #книголав

Сюжет. Вальтер Розенберг народився у місті Топольчани, що на заході Словаччини. Невдовзі сім’я розпродала всі статки й рушила глибше на схід країни, майже до кордону з Україною. Батько Вальтера мав лісопильню, але раптово помер. За однією з версій, скоїв самогубство, бо його виробництво намагалися відібрати через єврейське походження власника. Хлопчика віддали на виховання дідусю та бабусі, які дотримувалися ортодоксального юдаїзму. Вальтер був дуже обдарованим, швидко засвоював інформацію. Його здібності помітили вчителі та порекомендували віддати хлопчика на навчання до приватної школи у Братиславі. Після того, як у вересні 1938 року була підписана Мюнхенська угода, він опинився у тій частині Чехословаччини, що перебувала під владою німців. Попри напрям освіти з вивчення мов і вказану в документах національність «чехословак», Вальтера ідентифікували як єврея, а тому вигнали зі школи.

«За переконанням антисемітів, євреї були не лише ненадійні, не гідні довіри та безповоротно чужі, а й наділені майже надприродними здібностями, що давали їм змогу впливати на соціальні й економічні чинники непропорційно їхній кількості», – йдеться у книжці.

Мати з Вальтером переїхали в маленьке містечко під Братиславою. Але й там лунали антиєврейські гасла, палили синагоги… У вересні 1941-го, коли хлопцю виповнилося 17 років, у Словаччині запровадили так званий Єврейський кодекс. Відтепер євреям було заборонено відвідувати публічні заходи, клуби й будь-які громадські організації, почалося створення гетто, всі євреї старші шести років були зобов’язані носити жовту зірку на одязі…

Мине деякий час і Вальтер отримає листа, де було наказано «з’явитися певної години певного дня в певному місці, взяти із собою валізу вагою не більше ніж 25 кілограмів, яка не міститиме нічого із золота».

Вальтер зрозумів, що йдеться про вивезення євреїв. Якщо раніше він терпляче зносив усі заборони, то після цього листа твердо вирішить, що не дозволить поводитися із собою як із худобою. Юнак постановив, що поїде до Лондона, де долучиться до лав Чехословацької армії у вигнанні або стане партизаном. Вальтер пішки перетнув кордон з Угорщиною, доїхав до Будапешта, але був змушений повернутися додому, адже члени соціалістичного підпілля, які взялися допомогти хлопцю з фальшивими арійськими документами, вирішили, що так буде більш безпечно. Врешті Вальтера схопили та побили спершу угорські прикордонники, а потім і словацькі, які запроторили хлопця до транзитного табору. Вальтер вирішив звідти втекти, щоб не потрапити на депортаційний поїзд. У нього навіть вийшло, але хлопця випадково викрили й знову кинули в табір.

Доволі швидко сталося те, чого так боявся Вальтер – його перевезли до концентраційного табору Майданек у Польщі, у світ «смугастих привидів». Ясна річ, що Вальтер не припиняв думати про втечу. Тому з власної волі погодився на переведення для роботи, як казали наглядачі табору, «на фермі», якою виявився Аушвіц…

Якщо до того Вальтер був зосереджений на власному виживанні, то в Аушвіці, працюючи у спеціальній зоні – «Канаді», де сортувалися речі знищених у газових камерах євреїв, – хлопець почав розуміти, свідком чого він став: «Вальтер став спільником великої брехні. Вичищаючи вагони, знищуючи будь-які сліди попереднього транспортування, він сприяв приховуванню від наступної групи жертв їхньої долі, і від наступної, і від наступної теж».

Герой книжки розробив план втечі з Аушвіцу та втілив його. Завдяки допомозі членів руху спротиву, що діяв всередині табору, добрим людям і везінню, Вальтеру та його другу Фреду вдалося дістатися до Єврейського комітету у словацькому місті Жиліна, де разом вони почали давати свідчення про злочини Аушвіцу: «Упродовж 48 годин Вальтер і Фред, окремо й разом, описували все: ешелони, рампу, селекційні черги, після проходження яких відібраних на роботи відводили до табору, а приречених на смерть відвозили вантажівками до газових камер. Вони розповідали про татуювання для живих і печі для вбитих…»

32 сторінки тексту були перекладені кількома мовами. Їх поширювали серед союзників зі сподіванням, що вони здійснять бомбардування табору та звільнять його бранців. Вальтер наполягав: у тексті має бути чітке попередження для євреїв Угорщини, які стали наступними жертвами Голокосту. Саме тоді, коли вийшли свідчення двох втікачів, їм довелося змінити імена. Так Вальтер Розенберг став Рудольфом Врбою.

Далі на нього чекатиме кохання, наукова кар’єра та ще декілька втеч – з комуністичного табору та Ізраїля: «Рудольф Врба був майстром утечі, а його досягнення вважається одним із найвагоміших у столітті. Він успішно вирвався з Аушвіцу, чого раніше не вдавалося жодному єврею, і розповів світові про те, що бачив. Хоч Руді ніколи не позбувся тіні Аушвіцу, він прожив повноцінне життя повноцінного чоловіка. Рудольф Врба став ученим і учнем, чоловіком, татом і дідусем».

Та головне – зберіг життя багатьом людям, чию депортацію та знищення зупинив своєю принциповістю й турботою про інших. Тому Вальтер Розенберг чи Рудольф Врба заслуговує на «ще одну втечу – втечу із забуття».

Вам сподобається, якщо: ви полюбляєте історичну літературу, яка промовляє історіями конкретних людей, зосереджуючись на силі особистості; вважаєте, що про Голокост варто знати й памʼятати, бо навіть після його жахіть людство так і не навчилося доброти.

Вам не сподобається, якщо: ви надаєте перевагу художній літературі з діалогами, розвитком характерів, описами та колізіями; вважаєте, що довкола й так багато поганого, щоб читати ще про Голокост.

Головна причина прочитати: Джонатан Фрідленд у передмові до книжки пише, що ім’я Рудольфа Врби «мусить стояти поряд з іменами Анни Франк, Оскара Шиндлера та Прімо Леві, а його історія – серед найвизначніших історій Голокосту».

Варто розуміти, що головним досягненням 19-річного парубка була не сама втеча з концтабору, а прагнення розповісти світу про те, що відбувається в Аушвіці, попередити євреїв інших країн, які добровільно вирушали в концтабір, годовані розповідями нацистів про переселення та інше, ледь не райське життя.

Рудольф Врба на свободі міг зосередитися виключно на власній долі, але хотів зробити щось корисне, бо чоловіка «гнітило мовчазне споглядання вбивств, що відбувалися навколо». Врешті його свідчення та показання Альфреда Вецлера, тобто «Зошит Аушвіца», стали одним із найголовніших документів жахів Голокосту.

У тому ж дусі:

Лоренс Ріс «Голокост. Нова історія» 

Книжка британського історика, автора документальних фільмів про Другу світову війну, видань про нацистів і скоєні ними звірства, подає дуже докладну історію Голокосту. Лоренс Ріс десятиліттями працював з архівними матеріалами, спілкувався з тими, кому вдалося вижити, щоб створити книжку, яка намагається розібратися, звідки в дуже різних людей, часто добре освічених, залюблених у мистецтво, взялося стільки ненависті до інших.

«Як така ситуація взагалі могла трапитися? – запитує Лоренс Ріс, описуючи сцену розлучення матерів із дітьми під час сортування в концтаборі Біркенау. – Як загальноприйняті стандарти порядності й моралі так перевернулися догори дриґом?»

Крок за кроком Ріс розповідає про витоки антисемітизму в Німеччині, прихід до влади Гітлера, початок расової війни, концтабори Польщі, окупацію Угорщини та плани з винищення тепер уже угорських євреїв. Автор згадує і про бездіяльність союзників, які, дізнавшись про те, що насправді відбувається в Аушвіці, зволікали з рішучими діями. Врешті історик робить висновок: існування Голокосту стало можливим тому, що цього прагнув Адольф Гітлер, але, «почасти через особливості функціонування нацистського режиму, – багато, багато інших також забруднили руки». 

Юрій Скіра «Солід». Взуттєва фабрика життя»

Завдяки роману Томаса Кініллі, екранізованого Стівеном Спілбергом, світ знає і памʼятає про Оскара Шиндлера, який під час Голокосту рятував польських євреїв на своїй фабриці емальованого посуду у Кракові. У той самий час, 1942 року, у Львові працювало невелике підприємство – взуттєва фабрика «Солід», якою опікувалися представники греко-католицької церкви під керівництвом Андрея Шептицького. 

«Солід» мав велику таємницю – у його приміщенні працювали, жили, а точніше переховувалися львівські євреї. Директором підприємства був Йозеф Петерс, ієромонах Йоан. Як зазначає автор книжки, український історик Юрій Скіра, очільник «Соліда» не мав таких контактів із нацистською службою безпеки, як Оскар Шиндлер, тому мав діяти дуже обережно.

«Вони переховували цілі родини на своєму підприємстві. – пише автор. – Жінок, дітей і чоловіків, які ночами шили взуття». Зважаючи на загрози викриття, цих людей доводилося часто переводити в інші місця… Врешті Йозефа Петерса заарештували та запроторили до концентраційного табору Дахау, але монахи Студійського уставу продовжували рятувати людей.

«Солід». Взуттєва фабрика життя» – це історія про милосердя, яку варто знати, щоб вулиці улюбленого багатьма міста заговорили іншою мовою – не так туристичною та розважальною, як мовою сміливості та доброти. 

Источник: mind.ua