Буковина Новини

новини твого міста

Культура Новости

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» – портал новин LB.ua

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков

«Мені пощастило: я потроху пожив по всій Україні, бачив її різною»

Ви щойно приїхали з Харкова, де живете й працюєте попри страшні обстріли. Розкажіть, як змінилося місто. Адже воно, як і країна загалом, проходить через великі трансформації, переміщення населення — зараз перемішалися захід і схід, і це, очевидно, впливає і на культуру, і на повсякдення.

Мені здається, таке перемішування держава вже давно мала б зробити штучно. Треба було возити людей [з різних регіонів] одне до одного. Я пам’ятаю перший офіційно організований обмін художніми виставками між Харковом і Львовом. Аж у середині 2000-х і через Спілку художників. А це ж бюрократична структура, до того ж напівмертва, тому цікавого на цих виставках було фіфті-фіфті з нецікавим. 

Ви член Спілки?

Із 1988 року. Але єдине, що мене з нею пов’язує, — це майстерня, яку я винаймаю. Я з великим задоволенням приватизував би її, але це неможливо, бо це власність громадської організації. 

Так, це велика проблема, що в нас було багато людей із заходу, які ніколи не були на сході, і навпаки. Мені в цьому плані пощастило: моя родина приїхала в Україну, коли мені було три роки. Батьки були лікарями, ми поселилися в Рівному, там я пішов у школу. Потім батько писав дисертацію, і ми переїхали у Київ, тут я закінчив третій клас. Після захисту дисертації батькові дали місце на кафедрі Сімферопольського медінституту — і ми опинились у Криму. Я закінчив там художнє училище, а потім поїхав до Харкова вчитися в інституті. Потроху пожив по всій Україні, бачив її різною.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков

У вас була російськомовна родина?

Так, етнічно я не українець, але питання мови в нас було вирішено дуже просто. Ще в Рівному батько — а він був заввідділення лікарні — сказав персоналу: я розмовляю російською, але ви звертайтеся до мене лише українською. І вже за два роки він розмовляв з пацієнтами українською. Коли я пішов у школу, батька запитали, чи буду я вивчати українську — це було опцією на вибір. І батько сказав — так, звісно, що буде. Він узагалі розумів важливість знання різних мов, і йому я завдячую, що зараз володію і англійською, і італійською. А українську я вивчив через Нестайка — тоді його книжки тільки з’явилися і я перечитував їх безконечно. На цьому ця тема була закрита: один талановитий дитячий письменник вирішив проблему цілого Міністерства освіти. 

Потім у Харкові опинився в повністю російськомовному середовищі. Було буквально двоє друзів, з якими я розмовляв українською. Але подивіться — оцей російськомовний Харків потерпає найдужче, сюди не припиняють гатити. Росіяни набагато сильніше розлючені нами, аніж «бендерівцями» зі Львова, бо вони через цю російськомовність вважали — «це ж наші!». А ми показали їм середнього пальця. Тож мова — це дуже важлива річ, але не єдиний і, може, навіть не найголовніший маркер ідентичності. Те саме, можливо, ще більшою мірою стосується Одеси. Бо Харків принаймні започаткували етнічні українці, а Одеса — це ж узагалі було імперське місто.

Але зараз Харків змінився?

Так. Зараз, наприклад, усюди в магазинах тобі відповідають українською, хай навіть з акцентом, але намагаються. У метро, на вулицях також побільшало української, але більшість між собою розмовляє все ж таки російською.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков і Ксенія Білаш

Змінилися самі люди, але змінився і склад населення. Наскільки я розумію, зараз у Харкові знову понад мільйон людей, і багато з’їхалися із сіл і містечок навколо.

Це правда, і ці зміни відчуваються і в соціальному, і в інтелектуальному плані. Скажімо, у Харкові було дуже багато айтішників — вони практично всі виїхали і навряд чи повернуться. Я абсолютно не хочу проводити якусь сегрегацію чи знецінювати тих людей, які приїхали на їхнє місце, але це об’єктивно люди з іншим рівнем освіти. На жаль, зараз Харків втрачає рештки тієї ідентичності, яку до цього роками винищував Радянський Союз.

Я не хочу протиставляти схід і захід, адже захід пережив свої страшні речі. Але на заході якось не дуже розуміють, що схід був такий самий войовничий, просто з 1917-го по 1937 рік усю цю войовничість знищили. Була тисяча повстань за 10 років, влада не могла впоратися із цими селянами, тому почала Голодомор, винищувала менталітет вільної людини. І через це пізніше саме захід став тією запальничкою, що запалила Революцію на граніті, Помаранчеву революцію. Бо в них залишилися бабусі, які пам’ятали іншу реальність і могли розповісти про неї — а тут такого не було. 

Можливо, зараз якраз з’являється нова ідентичність? Вона інша, але не гірша?

Можливо. Будь-яка криза — це привід для того, щоб стати кращими. І мушу сказати, що моє особисте ставлення до Харкова за останні два роки змінилося на краще. Я дуже його любив у 1990-ті, з ним була пов’язана вся моя творчість, усі теми. Пізніше, у 2010-х, почав утрачати до нього цікавість, особливо коли прийшли всі ці гепи-шмепи.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков

«Якби я зносив пам’ятники за принципом імперських маркерів, у Харкові почав би з пам’ятника Шевченкові»

Якраз у 2010-х ви почали робити серію «Башта.Мрія» про ринок «Барабашово», який тоді окреслили як символ Харкова. Чи залишається він і досі для вас символом? Адже навіть на фізичному рівні цей ринок згорів після обстрілів.

Ринок згорів, і ще багато чого згоріло, але ментально він нікуди не подівся. Ця ментальність проявляється, наприклад, у тих жахливих мавпах, які коштували місту багато мільйонів.

Це ви про той фонтан, що називають зразком «кернесансу»? 

Той самий. От зараз його повезли на ремонт, і знову за якісь страшні гроші. Але тут мова навіть не про гроші, а про те, що ці мавпи — це ж як плювок харків’янам в обличчя. Я за складом особистості взагалі не активіст, але коли дізнався, що цих мавп повернуть, виникло бажання стати там з пікетом. І навіть спровокувати поліцію, щоб мене ще й побили. Бо побитий академік і лауреат Шевченківської премії — з цього можна вже зробити такий скандал, що, може, і владу поміняють (сміється). Але найбільше мене хвилює, що, можливо, більшість харків’ян не сприймуть цей протест, бо насправді їм подобаються ці мавпи.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: 057.ua Фонтан з 13-ма музичними мавпочками в саду Шевченка біля входу в зоопарк.

А з чим вони мали б порівнювати цих мавп? Чи є в Харкові якісь вдалі, за вашою оцінкою, скульптури в публічному просторі?

О-о-о, ви торкаєтеся такої теми, що я навіть не знаю, з чого почати. Ну от, наприклад, у нас є один геть ідеологічно незаангажований пам’ятник — це фонтан «Поцілунок». Не можу сказати, що мені аж дуже подобається те, як він зліплений, — там такі худенькі фігури, їх у Харкові називають дистрофіками, та це цілком собі нормальна скульптура в місті. Але там по периметру стоять у скляних кубах сумнівної якості макети харківських будівель — не знаю, навіщо їх туди додали. 

Є непоганий пам’ятник загиблим викладачам і студентам університету. Він радянський, буденний, але дуже непогано зроблений. І присвячений простим людям, які загинули за Харків, за Україну. 

Був пам’ятник десяти рокам незалежності з орлом нагорі, він був кумедний, і, на жаль, його знесли. Він міг би бути ще кращим, але його автор розповідав мені, що прийшов Кушнарьов (голова Харківської ОДА у 2001 році, коли ставили пам’ятник. — Ред.) і сказав: треба внизу поставити дівчину з колосками. І автор не зміг відмовити. 

Але в основному перед очима в харків’ян — лише страшне і сумлінне. Візьміть пам’ятник Гурченко — талановита харків’янка, навіщо ж робити таке страхіття?

Або новий пам’ятник загиблим дітям.

Це взагалі страшне. Його поставила якась група депутатів, щоправда, за приватні гроші.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: mediaport.ua Монумент загиблим дітям у Харкові

Гроші приватні, але простір же публічний.

Так. І це естетика надгробків, які ставили братки в 1990-х. І це до того ж естетичний десант у майбутнє — такими нас пам’ятатимуть через 30–40 років. Навіть у радянської влади вистачало розуму замовляти пам’ятники професіоналам. А хто зробив цю потвору, я, проживши ціле життя в Харкові, не знаю. От уявляю, що на цю тему замовили би пам’ятник Олександру Сухоліту — він зробив би перлину, якою місто могло б пишатися роками.

Є така проблема з публічною скульптурою: вона завжди залежить від тих, хто при владі, це маркер смаків цих людей. Бо саме вони надають дозвіл. А смаки можновладців нашої країни побудовані на попсі. Це об’єктивна реальність. У нас, наприклад, багато років під час незалежності не було радіостанції, присвяченої класичній музиці. Це показовий маркер.

У нас узагалі є ця проблема, яку дуже гарно описала Забужко в «Notre Dame d’Ukraine» — ніколи не було своєї аристократії, бо поруч були Литва, Польща, Угорщина, Росія, і ту аристократію, яка з’являлася, просто всмоктували в себе сусідні імперії. Так склалася наша історія. Звідси в нас оці всі проблеми смаків селянської нації. Їх не треба заперечувати, від них не треба ховатися — їх треба визнати і вирішувати. 

Мені здається, що такі рішення влади не лише від поганого смаку, це ще й популізм. Вони ставлять скульптури, що, як їм здається, сподобаються народу.

Звісно. Так, це популізм. Треба віддати належне: з популізмом у харківської влади все гаразд. Навіть зараз, під час війни, Харків залишається дуже чистим містом — це така фішка влади, яка дуже подобається людям. У центрі парку все замощено гранітом, він тепер нагадує цвинтар, але все чисто й охайно. Це викликає довіру в людей, і вона поширюється на ті пам’ятники, які ставить влада. І на ті, які знімає.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков і Ксенія Білаш

Хоч якби я зносив пам’ятники за принципом імперських маркерів, то в Харкові почав би з пам’ятника Шевченкові. Тому що трактування Шевченка в цьому пам’ятнику не просто імперське, а радянсько-імперське. Хто займає провідне місце в цій скульптурній групі? Воїн Червоної армії з гвинтівкою — той, хто не випускав людей з голодуючих сіл у 1930-ті. Отак потрактована творчість Шевченка. Хоча сам по собі пам’ятник естетично непоганий — Манізер був хорошим скульптором, але при цьому тричі лауреат Сталінської премії. У 1937 році він зайняв якусь керівну посаду в Спілці художників (голова правління Ленінградського відділення Спілки художників РРФСР. — Ред.) — це в той час, коли всіх нормальних розстрілювали. Але річ навіть не в авторі, а в цьому трактуванні Шевченка — якщо порівнювати, отой маленький пам’ятник Пушкіну нічого не важить. 

Я вже не кажу про солдата на Павловому полі. У мене поруч майстерня, я щодня біля нього проходжу. Це страшне й сумлінне. Але на ньому зараз висить наш український прапор, і я впевнений, що цей пам’ятник з нами залишиться. Хоча, як на мене, його треба знімати.

«Не можна розмовляти зі світом лише через Приймаченко. Таким підходом ми підкреслюємо головну тезу російської пропаганди — що ми “селянська нація, в якої немає високої культури”»

Ну добре, знесемо солдата — а що ставити на його місце? У нас зараз нескладно знести, але щось не видно альтернативних пропозицій осмислення простору.

От повністю з вами згоден. Коли щось зносиш, треба відразу щось інше пропонувати. 

Якщо дивитися на це ширше, то я взагалі не бачу сенсу в кенселінгу. Це наша приватна травма, яка нікого, крім нас, не цікавить. І, правду кажучи, російська культура вже програла. Вона не виховала свого суспільства, не впоралася зі своїм головним завданням.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков

Але вона чудово впоралася з експортом культури.

Так, це просто вау, як впоралася. Російська культура вже стала часткою європейської ідентичності, і нічого ми з цим не зробимо. Європейці взяли собі з неї найкраще і не помічають усього іншого, вони ігнорують «русский мир» Достоєвського, ідею про його вищість з-поміж усіх християнських, але взяли собі «красота спасет мир» і тепер безконечно дискутують про це. А коли намагаємося це в них забрати, то ми просто смішні для них. 

Тому нам треба просувати своє, треба вкладати в це гроші, виховувати, наприклад, українських перекладачів за кордоном. Чому російську культуру, літературу так добре знають у світі? Тому що вона добре перекладена, у це вкладали величезні ресурси. А ми що зробили за 30 років незалежності? Якось геть небагато.

Але ж ситуація змінюється. У нас тепер є Український інститут, є окрема премія для перекладачів на українську…

Це все правильно і дуже добре. Так, ситуація змінилася на краще. Але зробити треба ще дуже багато. Ми всі хочемо закінчення війни, але слід розуміти, що це буде лише умовою побудови України, а не самою побудовою.

Ви багато років працювали з темою України через образ Утопії — місця, що відсутнє. Чи є відчуття, що зараз Україна припиняє бути Утопією і стає видимою?

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков

Так, починає. Але розслаблятися не можна. За кордоном про війну забудуть наступного дня після перемоги. А що далі? А далі треба просувати українське. Про це треба думати, а не про руйнування. І це знову повертає нас до питання, що ставити на місці зруйнованих пам’ятників. Руйнувати — це легке задоволення. Зніс пам’ятник — і все, ніби Україна перемогла. Але ні. Україна переможе, коли на місці Пушкіна з’явиться притомний, хоча б тієї самої якості пам’ятник, наприклад, Котляревському. Хай «Енеїда» — це не «Божественна комедія», але він для нас як Данте. А потім Котляревського треба перекласти на різні мови не гірше, ніж Пушкіна. Отоді буде перемога.

За радянських часів Харків був відомий дивними речами. Наприклад, у 1960-х саме в Харкові — не в Києві, не в Москві — з’явився перший книжковий магазин поезії. Він так і називався — «Поезія». І площа, де він був, називалася площа Поезії. Там і стояв Пушкін, а навпроти — Гоголь. Під час незалежної України він закрився, хоча тоді з російською поезією ще ніхто не воював. Але це теж показник, це означає, що нікому поезія не потрібна.

Зараз книгарні, навпаки, відкривають.

Є навіть якийсь бум на книгарні. Але це ситуативно. А має бути якась стала, розрахована на сторіччя культурна політика. Ще й спрямована назовні. Я скаженію, коли чую дорікання про те, що українці за кордоном розмовляють російською, а мали б українською. Люди! Та треба ж говорити мовою тієї країни, в якій ти живеш! Або принаймні міжнародною англійською, і на пристойному рівні! Лише так можна комусь за кордоном розповісти про те, хто ми такі.

Про нас знають дуже мало. І навіть те, що знають, не завжди пов’язують з нами. От наприклад: Харків – це місто, де жив і працював чудовий художник Василь Єрмілов. Але єдине, що про нього нагадує —ЄрміловЦентр. А можна було б відремонтувати його майстерню на Полтавському шляху, зробити з неї музей — це ж була колись важлива точка культурного опору Харкова.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков та Ксенія Білаш

У Харкові жив і працював Борис Михайлов — це найвідоміший у світі український митець, але чомусь у нас нема його музею.

Мав відкритися музей Харківської школи фотографії, але не встиг до вторгнення. Щоправда, це приватна ініціатива. 

От власне. А уявіть, якби в Харкові був великий державний музей Харківської школи фотографії. Вона дуже відома у світі мистецтва, і зараз можна було б сказати: дивіться, це ж бомблять те місто, де всі ці роботи, усі ці люди… Сергій Солонський, до речі, досі в Харкові, на Салтівці… Це ж місто, де музей Єрмілова і Михайлова! А так усі знають цих митців, але до Харкова вони ніби й не мають ніякого стосунку.

От із таких речей складається імідж міста. А з іміджу міст складається імідж усієї країни. Утім влада цього не прагне, вона не розуміє того самого Михайлова. Його роботи є в найкращих музеях світу, а в нас досі директоркою Харківського художнього музею та жінка, яка закрила у 2006 чи 2005 році його виставку, бо вона здалася їй непристойною. От Іванові Марчуку в нас зроблять музей, уже й указ підписаний — але ж цей художник жодним чином не визначає сцену сучасного українського мистецтва. Його робіт немає в серйозних міжнародних колекціях, а просто колись якась британська газета включила його до списку «геніїв» — і понеслося. Оце рівень розуміння культури владою.

А ми ж маємо доводити всьому світу свою культурну ідентичність. І це треба робити через сучасну культуру. Не можна це робити лише через Приймаченко, яка, звісно, фантастична художниця, або через вишиванки й народні хори. Бо таким підходом ми лише підкреслюємо головну тезу російської пропаганди — що ми «селянська нація, в якої немає високої культури».

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков

«Найголовніше і найважче почнеться після перемоги. А в перемозі я не сумніваюся»

Ідентичність — це також пам’ять і традиція… 

…і з цим у нас теж усе складно. За останні кілька місяців у мене було кілька потрясінь. Я вперше побачив на виставці роботи Горської — і це я, професіонал! Я ж плаваю в цьому океані мистецтва все своє життя! А потім я побачив роботи Аліни Ламах — їх я теж ніколи не бачив. Розумієте? 

Підсвічуючи, не засвітити: виставка памʼяті Аліни Ламах у Jam Factory

От згадав ще один приклад — є молодий колега, який працює з олов’яними солдатиками (Олег Калашнік. — Ред.), а 15 років тому з ними працював я, практично з тими самими іміджами. І я жодним чином не звинувачую його у плагіаті, він просто не знав про це. Бо де це можна було подивитися? У нас же досі немає музею сучасного мистецтва. А це теж навчання, передача досвіду. А для людей, що не пов’язані з мистецтвом професійно, це можливість осягнути свою ідентичність.

Пам’ятаєте, 2015 року в Національному художньому музеї відкрився проєкт «Спецфонд»? Я дуже добре запам’ятала, що тоді про нього сказав Ройтбурд: якби ми свого часу бачили ці роботи, виросли б іншими художниками. 

Абсолютно вірно! Це так і є! Коли я першого разу потрапив у великий західний музей і зміг побачити те мистецтво, яке до нас не доходило, мені було вже 30 із гаком років. Я був уже сформованою людиною, і все це на мене вже не впливало, хіба змінювало якісь окремі детальки. Але якби я побачив це у 16–18 років, був би геть іншим.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков

Але і західне мистецтво, і наше заборонене мистецтво від нас ховала погана радянська влада. А от ваше мистецтво вже ніби ніхто не ховає — утім молоді художники так само не мають можливості дослідити його в повному обсязі. Де можна постійно побачити ваші роботи? 

Та тільки в моїй майстерні. Колись, ще за радянських часів, мої роботи купив Сумський музей — у них там є колекція молодого Свадова, молодого Ройтбурда, молодого Гейка… Співробітники музею брали участь у Седневі як мистецтвознавці, а потім купляли в нас роботи. Зараз такого немає. Є спроба зробити музей сучасного мистецтва, яка йде не від держави, і я вірю, що цій сильній команді це вдасться, що вони кінець-кінцем його зроблять. У них цікава концепція з горизонтальною структурою, а не просто музей як будинок у центрі Києва. І тоді, можливо, буде більше публічної присутності і моїх робіт теж.

Я все життя був фрилансером, але от зараз із задоволенням узяв би собі якийсь курс, спілкувався б зі студентами, робив би з ними практичні роботи. Мені є про що розповісти цим молодим людям, і мені є також чого в них повчитися. 

А ви погодилися б зробити щось для харківського публічного простору, якби вам запропонували?

Та, бачте, мене вже вмовляють поставити «Фонтан виснаження». Цим займається Літмузей, вони вже навіть їздили з архітектором, шукали, де б його встановити. Подивимося. Це складна конструкція, її треба буде доглядати, періодично чистити. Є загроза, що можуть покрасти лійки — це ж бронза, «цвєтмєт». Щоб запобігти вандалізму, можна було б повісити його на брандмауер, тоді працюватиме як фонтан під час дощу.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: LB Павло Маков «Фонтан виснаження. Acqua Alta»

Але найголовніше — маю сумніви, що наша влада проковтне назву «Фонтан виснаження», бо вони ж усі кажуть про «Харків-залізобетон». А мені це видається хибною концепцією, бо люди в Харкові з плоті і крові, вони гинуть. Хоч оце «ми тримаємося» — це формує людей і це на майбутнє. Це як моя 93-річна мама, яку я у 2022-му вмовляв піти у бомбосховище, казала: та хіба це війна, я ж Другу світову пережила, от тоді було страшно… 

Тож я не проти поставити свій «Фонтан», і не тому, що хочу якось відзначитися — ні, моє его вже цілком задоволене і преміями, і виставками. Я хочу зробити це для Харкова, і мені не потрібні ніякі гонорари — лише гроші на продакшн. Готовий зліпити нові лійки — напевне, потрібні будуть більшого розміру, зроблю все нове безкоштовно, ви тільки повісьте його. Подивимося, може, з цього щось і вийде.

Один варіант «Фонтана» зараз на виставці в Харкові?

Так. Ще один варіант — у Відні, там він буде до жовтня. Інші мої роботи зараз на виставці, яка подорожує містами Італії; є робота у Львові, у Jam Factory — я дуже пишаюся участю в цій виставці, для мене велика честь висіти поруч з Білокур і Ламах. Ще от зараз проходить виставка у Києві, у «Дукаті», ну і в Харкові, в ЄрміловЦентрі. 

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Виставка Павла Макова в галереї ‘Дукат’

Коли організовували цю харківську виставку, я звернувся до приватних колекціонерів, щоб надали мої роботи. І я дуже вдячний їм, що вони не відмовилися, хоч ми всі знаємо, яка там ситуація. На відкритті я був розчулений до сліз — жодного разу, на жодному відкритті в мене не було стільки людей, від молодих до старих, як під обстрілами в Харкові. Я розумію, що це не про мене, що це не художня, а соціальна подія. І це дуже важливо, що всі ці люди прийшли. 

Я не песиміст. Я вірю в краще. Усе буде — єдине, треба постійно працювати, постійно пам’ятати, що найголовніше і найважче почнеться після перемоги. А в перемозі я не сумніваюся. У нас є лише дві опції: перемогти або зникнути. Третьої немає.

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Фото: Макс Требухов Павло Маков

Павло Маков: «Доводити світу свою культурну ідентичність треба не лише через Приймаченко, а й через сучасників» - портал новин LB.ua

Ксенія Білаш, редакторка відділу “Культура”

Источник: lb.ua

ЗАЛИШИТЬ ВІДПОВІДЬ

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *