Юлія Лопата – про нелегкі вибори й дослідження через танець природи жінки на тлі боротьби

125переглядів Ганна Щокань, 5 листопада 2024, 20:30 Поділитися Фото з особистого архіву Юлії Лопати.

Вистава «Косачка» режисерки Юлії Лопати, прем’єра якої з аншлагом відбулася у грудні минулого року в Київській опері та отримала номінацію на Всеукраїнську театральну премію «ГРА»-2024, вирушає в тур.

27 листопада її покажуть в Івано-Франківській обласній філармонії, а 28 листопада – у Львівському театрі Лесі Українки.

В основу сюжету постановки лягла легенда про українських амазонок – косачок, які, за переказами, жили на території сучасної України у III-I століттях до нашої ери. Втілює задум режисерки команда незалежних мисткинь, а над хореографією працює Галина Пеха.

Над музикою, що поєднує народні елементи та сучасні біти, працюють композиторка Олена Шикіна та акторка, співачка й дослідниця української музики Соломія Кирилова. Костюми створює художниця Ася Сутягіна, відома роботами у сучасному українському кіно.

Вистава-ритуал присвячена українському незламному духу та сповнена символами, а також відсилками до світової й української культури.

Mind поспілкувався з режисеркою Юлією Лопатою про мистецтво під час війни, про виставу-ритуал і що вона дає глядачу, а також про роль символів у сучасній культурі.

Докладніше – у нашому матеріалі.

Імпровізація, рух і образ жінки

До повномасштабного вторгнення я танцювала в незалежному колективі Procontemporary. Створюючи перформанси і вистави, ми досліджували рух через імпровізацію. У русі розкривали свою сутність. Переважна більшість тем були пов’язані з природою жінки, проявами жіночого тіла й пластикою. Коли почалась повномасштабна війна, я перестала танцювати.

Влітку 2022-го почала дозволяти собі думати про творчість і мистецтво – з’явились думки дослідити через танець природу жінки на тлі війни й боротьби, за обставин, які змушують жінку робити нелегкі вибори, ризикувати.

Сталося так, що під час вторгнення від онкології пішла з життя бабуся – моя друга мама. До останнього свого дня вона була прикладом сили, – я не бачила, що хвороба її ламає чи пригнічує. Навпаки нас, свою родину, вона до останнього тримала своєю силою і бойовим настроєм. Так виник образ Духу, що проявляється у тілі жінки.

Паралельно мені стала цікава тема «забутих жіночих імен» періоду Розстріляного відродження. Імена репресованих, страчених письменниць і поеток дуже рідко зустрічаються у згадках і джерелах, хоча вони були. Жінки того періоду до останнього відстоювали свої переконання та ідеї. Усі ці жіночі постаті, починаючи від моєї бабусі і закінчуючи забутими мисткинями – стали в одну лінію. Це стало пресвятою вистави.

Косачка – символ свободи вибору й відповідальності

Від першого показу вистава видозмінювалася, ми продовжували її удосконалювати, шукати форми й сенси. Якщо спершу послуговувались образом «жіночої сили» – зараз змінили його на «силу духу». Просто ця подорож сили відбувається у жіночому тілі.

Центральний образ, Косачка, – напівміфічний, ніпівісторичний. Коли зацікавилась архетипом жінки-воїна, воїтельок, амазонок – почала шукати інформацію про представниць на наших теренах. Відкриті джерела вивели до легенди про косачок – жіночого племені, яке буцімто жило на території сучасної України приблизно у III столітті до нашої ери. Назва походить від довгих кіс, які вони носили як прояв своєї свободи й вирізнення. Тож я відчула цю внутрішню косачку, амазонку в собі. І це мене теж надихнуло.

Для мене це наші амазонки – волелюбні, з дуже сильним почуттям внутрішньої інтенції, зовнішньої свободи і відповідальності за свої дії. Це перегукується з українками – як у контексті історії, так і сучасності. Ми точно знаємо, чого прагнемо, маємо фокус уваги, внутрішню рішучість бути сміливою у своїх рішеннях.

Чому танець і пісня?

Танець – це мій бекграунд і основний інструмент донесення сенсів. Тіло ніколи не бреше, я так відчуваю цей світ – у взаємодії з ним.

У роботі – не просто слухаємо музику, ставимо на неї хореографію, виходимо і відтанцьовуємо матеріал – це більше про пошук. Проводимо різні практики імпровізацій, які направлені саме на опрацювання всередині. На власних відчуттях відслідковуємо, як ті чи інші речі, образи, символи, поняття відгукуються в тілі. На основі цього народжується щире і правдиве для нас висловлювання – шляхом хореографії. Це щось таке, що випливає з несвідомого, виливається у мову тіла – і потім ми маємо щастя ділитися цим із глядачем.

Схожі практики проводить зі своїм голосом наша вокалістка Соломія Кирилова. Працює з внутрішніми відчуттями, які сягають корінням у глибокі пласти нашої свідомості, культурної ідентичності. Про їхнє джерело можемо тільки собі фантазувати і уявляти, звідки беруться відчуття і відгуки в нашому тілі, голосі, уяві. З цього виходить первозданна правдивість і чистота. Це першочергово цікаве дослідження.

Форма вистави

Коли заходить глядач – у нас вже начебто іде дійство. Тобто немає такого, що гасне світло, і ми готові дивитися. Умовно у виставі є початок, коли заходить глядач, і умовний кінець, коли лунають оплески.

Але глобально – це циклічна історія, яка не має ані початку, ані кінця. Як символ того, що люди приходять у цей світ і йдуть, а є взагалі вічні процеси, які від нас не залежать, – ми просто маємо щастя їх проживати.

Глядач стає свідком певної фази. У виставі немає наративного сюжету. Тож публіці залишається великий простір для власних інтерпретацій і рефлексій. Зараз «Косачка» – це подорож від початку і до кінця людського життя, у процесі якого героїні знаходять у собі зернятко духу, яке потім відкриває їм їхню силу й сміливість – і доводить до найвищого ступеня переживання цих якостей.

Ритуали, міф і символи

Ритуалізм йде пліч-о-пліч із нашою народною культурою. Найголовніші, найдоленосніші, поворотні події нашого життя супроводжуються ритуалами: народження дитини, хрещення, весілля, смерть, проводи на війну.

Ритуали до нас промовляють міфологічною мовою – говорять із підсвідомим. Те, що необов’язково пояснювати на словах, проте людина це може відчути. Багато ідей, які можна використати у виставі, з’являлися у мене інтуїтивно, образами. Я проводила роботу з великим простором інтерпретації власних рефлексій. Іноді тільки потім могла собі пояснити, що це означає. У нас є образ рушника, проте він зображений просто як довге біле полотно без малюнка, що зі сцени у сцену набуває нового символізму: стає то символом материнської пуповини, то зв’язку. Спершу він був шляхом, з яким взаємодіють, який починають і проживають дівчата на сцені. Згодом рушник доповнився додатковими сенсами.

Коли звертаєшся до своєї культури – несвідомого дуже багато. Колективне несвідоме – цікавий інструмент спілкування з глядачем.

Вірю у цю пам’ять предків, що якісь речі справді не треба пояснювати, бо вони відчуваються і передаються на рівні безсловесного знання, що нас обʼєднує. Було цікаво після вистави слухати фідбек глядачів, що в тих чи інших символах люди бачили різні образи, але вони теж зовсім не суперечать, а навпаки ще цікавіше розкривають і підсилюють загальні ідею, настрій та задум.

Костюми глядач зчитує по-різному

Костюми спрацьовують так само. Ми закладаємо одні символи, проте глядач часто відчуває щось своє, що спрацьовує саме на нього. Основні костюми дівчат символізують силу, створюючи враження, ніби крізь їхню шкіру проростають лати. Тобто публіка бачить такі ділянки, які прикривають ті чи інші частини тіла. У фідбеку чули навіть, що костюми символізують кров, скривавлені тіла. Потужним візуальним образом є наші гіперболізовані хустки. Хусток п’ять – за кількістю дівчат на сцені. Художниця Ася Сутягіна вирішила додати на них візерунки з різних регіонів України. За основу ми брали взірці з Музею прикладного мистецтва. Зокрема і кримськотатарський візерунок теж присутній.

Додатковий пласт сенсів створює музика, підсилюючи меседжі кожної сцени. Її майже всю створювали з нуля. Це не музика у класичному розумінні, а звуки й шуми у поєднанні з вокалом, шепотом і мелодіями. Виняток – народна пісня, яка лунає на початку і у фіналі вистави.

Ми радіємо, що люди цікавляться і намагаються разом з нами поринати у ці світи, відчуття і рефлексії шляхом руху. 

Фото з вистави: Віра Думке, Антон Кулеба. 

Источник: mind.ua