Буковина Новини

новини твого міста

Культура Новости

Що говорять про нас наші діалекти – портал новин LB.ua

Що говорять про нас наші діалекти - портал новин LB.ua

Послухайте пісню «Наше злото» у виконанні Фіїнки й Альони Альони. У ній сконцентровано суть самоідентифікації через діалект. 

В кожнім нашім регіоні своя мова файна,

З тремпіля зніму й одягну фосу нову пайту!

Що в моїй балсанці, знаєш? Там чиста водиця!

А під мої треки тріснуть навіть нагавиці!

Дечко, путню, розпаль, протвінь я наповню словом!

Й буду запікати разом єдну рідну мову!

Прапор там жовто-блакитний читанка писала,

Десь пішли ми манівцями в пошуках вальхали.

А мій говір степовий з західним наріччям,

Всі слова туди вливали з сторіччя в сторіччя!

Я жила в двох регіонах, зара уже третій!

Кажеш, суржик? Та говорю я на укрдіалекті!

Яков я мовов говорю? Та народною!

Не з документів, не з правил, а природною!

Тако, єк дома навчили, такої й я утинала!

Для мене мама сей говір із молоком передала!

«Для мене мама сей говір із молоком передала!» — ці слова можуть бути епіграфом до нашої розмови. Поряд із зовнішністю, рисами характеру, поведінкою, звичками, вподобаннями тощо мова є тим чинником, який творить нас як особистостей, формує своєрідну візитівку кожної людини. За мовою ми можемо розпізнати «своїх» і «чужих», місцевих і приїжджих.

Опозицію «свій — чужий» засвідчують навіть формули етикету: наприклад, на Гуцульщині чи Закарпатті до «чужих» звернуться «Добрий день», а до «своїх» «Слава Йсу!» — «Навіки Богу слава!»

Чим діалект відрізняється від говірки?

У широкому розумінні діалект — це різновид загальнонародної мови, її відгалуження, яким послуговується обмежена кількість людей, об’єднаних територіальною, професійною або соціальною спільністю. Відповідно, розрізняють соціальні діалекти (жаргони, сленги, арго) й територіальні. І сьогодні ми ведемо мову саме про територіальні діалекти.

Що говорять про нас наші діалекти - портал новин LB.ua

Фото: надано авторкою

Усі говори української мови об’єднують у три наріччя — поліське (північне), південно-східне та південно-західне. У потоці мовлення наріччя впізнати дуже легко, адже вони мають спільні для всіх говорів ознаки, істотно відмінні від інших наріч. Відмінності формувалися впродовж століть, важливими чинниками цього формування були не лише закони розвитку власної мови, а й взаємодія з сусідніми мовами — і просто сусідство, контакти між людьми, і перебування окремих українських земель у складі різних держав. Говори української мови сусідять зі східнослов’янськими мовами — білоруською і російською; західнослов’янськими — польською, словацькою; неслов’янською мовою індоєвропейської сім‘ї — румунською; та навіть мовою іншої сім’ї — угорською. 

В українській мові виокремлюють 15 говорів. Але це не означає, що в межах кожного діалекту всі люди розмовляють однаково. Навпаки, у сусідніх селах ми можемо почути відмінні риси — інші слова, інші фонетичні чи граматичні ознаки говірки.

Тому виокремлюють іще термін говірка — мовлення окремого села, кількох сусідніх сіл чи міста. Іноді навіть в одному населеному пункті можуть сусідити різні говірки, наприклад, якщо частину людей було переселено з іншої місцевости. Є ще групи говірок: маромороські, боржавські, ужанські та верховинські говірки у закарпатському говорі.

Найменшою одиницею діалектної мови вважають ідіолект — мовлення окремої людини.

Чому говори південних і східних областей наймолодші?

Наші говори самобутні і різноманітні, але споріднені між собою. Як і в кожній родині, серед них є старші й молодші. Не всі говори чи наріччя виникли одночасно. Якщо поглянути на карту розселення слов’янських племен, ми побачимо значну частину сучасної степової та Слобожанської України, де взагалі не було слов’ян. Таку ж ситуацію простежуємо і станом на кінець XIV — початок XV століття.

Через те, що українські землі заселялися неодночасно, то й говори формувалися в різні періоди. Адже територію Слобожанщини було заселено у XVII столітті, а степу — після російсько-турецької війни 1770-х років.

Що говорять про нас наші діалекти - портал новин LB.ua

Фото: надано авторкою

Звісно ж, ми розуміємо, що ті території з українською мовою, які радянська влада передавала від УРСР до РРФСР, ми навряд чи зможемо повернути. Але згадаймо Кубань, яку заселяли нащадки наших козаків. Першими слов’янами на Кубані були українські козаки-запорожці в 1792 році. Росіянам же дозволили селитися на Кубані тільки з 1868 року. У 1897 році провели перший перепис населення за мовою. Тоді в Кубанській області українською мовою розмовляло 908 818 осіб, а російською — 816 734.

Чому діалекти значно багатші за літературну мову? 

За уявленнями більшості людей, усі ми маємо розмовляти літературною мовою — чистою, вишуканою, «солов’їною». Чи так це? Треба розуміти, що ж таке літературна мова і які її функції.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці (Світлана Єрмоленко, Енциклопедія «Українська мова», с. 293).

В українській мові є дуже багато того, що не увійшло до її ядра — адже вироблення норми рідко допускає варіанти — і в лексиці, і у фонетиці, і в граматиці. Але все це теж наше, українське.

Згадаймо лекцію «Мовна ідентичність у вимірах історичної пам’яті українців» Лідії Гнатюк, яка розповідала про слова, котрі не увійшли до словника сучасної української літературної мови, але є нашими, засвоєними з праслов’янської чи старослов’янської мови. Їх законсервували в собі старожитні говори. Наприклад, у закарпатському говорі ми рідко почуємо слово багато, а от много — регулярно. Про те, що це слово наше, свідчить ряд похідних утворень: многогранник, многокутник, многочлен, множина, помножити, множинний тощо, звичне нам «многії літа», це слово звучить в імені гетьмана Дем’яна Многогрішного.

Або слово год — ми його не вживаємо в літературній мові, хоча в документах Гетьманщини XVIII століття це норма, як і назви місяців, засвоєні нами з латинської мови — апріль, март, май.

У науковому, освітньому, офіційно-діловому середовищі, безперечно, є норми, котрих ми маємо дотримуватися. Не лише те, що ми говоримо, але і як, які слова добираємо, які конструкції, як розставляємо наголоси у фразі, свідчить про рівень володіння мовою, про освіченість.

Літературна мова об’єднує націю, є загальнозрозумілою і загальнодоступною на всій території України та за її межами. Але це лише одна з форм існування загальнонародної мови — є ще територіальні та соціальні діалекти, просторіччя. Літературну мову можна порівняти з діловим стилем або формою, яку колись обов’язково всі носили у школі, а зараз — на розсуд адміністрації. 

Ми повертаємося додому і перевдягаємося у зручний одяг. Одягаємо аксесуари, робимо зачіску, макіяж тощо, щоб почуватися комфортно, щоб мати змогу виявити свою індивідуальність. Так і з мовою. Опинившись у домашньому середовищі, у родині, у компанії друзів, ми можемо виразити себе, самоідентифікуватися через мову, особливо якщо ця мова регіональна, звична від колиски, мова, яку ми чуємо щодень від близьких людей.

Експансія літературної мови дуже сильна: у школі учнів регулярно виправляють. У соцмережах і ЗМІ ледь не кожен намагається виправляти інших мовців: ось так треба, а не так…

Тенденція до абсолютного унормування, вирівнювання, уоднаковення фактично нищить регіональну ідентичність. Наприклад, автор видання «Українська мова у 2222 році. Вступ до лінгвістичної футурології» Пилип Селігей прогнозує, що за 200 років діалекти розмиються, їх не буде.

Сподіваюся, що цей прогноз не здійсниться і ми збережемо свою діалектну ідентичність. Адже ми різні, і цим цікаві собі й світові. Ми не мусимо всі бути однакові, і в мові особливо. У світі (Австрія, Німеччина тощо) прийнято показувати свою ідентичність через регіональне мовлення, щоб людина могла зрозуміти, звідки ти, а літературна мова вживається лише в певних сферах.

Діалект — це те соковите, яскраве, потужне, яке десятиліттями радянщини применшували, принижували, упосліджували, називали сільським, смішним, недолугим… А воно живе, виборсується, випростується, набирає сили і злітає вгору. Діалект — це дерево з міцним корінням. А чи пишною буде його крона — залежить від нас. Чи дозволимо ми корінню своєму дати силу новим паросткам, чи будемо поливати його щедро, і чи зазвучить слово предків у слові нащадків. 

Як фіксувати й зберігати діалекти у словниках?

Суспільний і науковий інтерес до цієї теми лише зростає. Діалектне мовлення фіксують у словниках. Ось кілька з них:

  • Наддністрянський регіональний словник Гаврила Шила. Гаврило Федорович Шило (1910–1998) 25 років особисто збирав матеріали. Обстежив близько 500 населених пунктів, уклав близько 100 тисяч карток. Словник налічує близько 10 тисяч слів;

  • Словник західнополіських говірок (2016) Григорія Аркушина. Словник містить слова, відсутні в СУЛМ. У ньому представлено лексику з 540 населених пунктів (у деяких було зафіксовано до 10 лексем, а в деяких — понад 100). Лексику автор збирав особисто у 1980–1999 рр.;

  • Сьогодні колектив відділу діалектології Інституту української мови під керівництвом Павла Юхимовича Гриценка працює над укладанням діалектного словника Закарпатської області Миколи Грицака. Уже видано перший том, він охоплює аж дві літери, і це вже майже 400 сторінок. Ще в 1938–1939 рр. М. Грицак підготував машинопис (2575 с.) регіонального діалектного словника (від А до Я), у якому подав близько 60–65 тисяч реєстрових слів, і зараз настав час для роботи з ним;

  • Чудовим підтвердженням їй є словник Ганни Дидик-Меуш, який авторка недаремно назвала «Говірка маминого села». Словник унікальний, бо укладено його на підставі мовлення носіїв говірки чотирьох поколінь однієї родини с. Мокрини;

  • З’являються діалектні словники навіть енциклопедичного типу. Таким є «Лексикон Львівський: поважно і на жарт». Автори — Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш. Джерелами стали власні спостереження авторок за мовленням мешканців рідного міста, а також художня й мемуарна література авторів-львів’ян. Особливість словника в тому, що тут подано не тільки тлумачення багатьох, часто призабутих слів, словосполучень, фразеологізмів, прислів’їв і приказок (понад 12 тис. одиниць), а й розлогі цитати про львівські традиції та звичаї, історичні події, особливості побуту; героями цих мініоповідок є не тільки вигадані персонажі, а часто й відомі львів’яни;

  • Цей же колектив упорядників видав величезний словник «Гуцульські світи. Лексикон»;

  • Ще є тематичні словники діалектної лексики. Наприклад, «Словник назв одягу та взуття середньополіських і суміжних говірок» (2002) Галини Гримашевич презентує близько 2000 діалектизмів на позначення одягу і взуття, зібраних авторкою в 174 населених пунктах;

  • Або «Словник назв одягу та взуття у східноподільських говірках» (2010) Ганни Березовської, що містить 2500 говіркових слів (не враховуючи фонетичних варіантів), записаних у 207 населених пунктах Східного Поділля. Лише різновидам хустки у словнику присвячено 11 сторінок!

  • Як уся історія української мови консервується в діалектах?

    Українська мова постала на ґрунті праслов’янської і поступово набула тих рис, якими сьогодні відрізняється від інших слов’янських мов. Найбільше на процес витворення специфічних рис, наприклад, у фонетиці, вплинув занепад зредукованих, який відбувався з другої половини XI століття. Про цей процес можна говорити годинами.

    Практично все, що відбувалося в мові, зберігається в діалектах — десь більше, десь менше, але майже кожне явище у фонетиці чи граматиці можемо спостерігати в живому мовленні. Звісно, більше давніх рис помітимо у старожитніх говорах. І навпаки — усе, що можна спостерігати в говорах, можна пояснити з погляду історії мови.

    Наприклад, двоїна.

    Сьогодні категорія числа має бінарну класифікацію — є однина і множина. Історично була ще двоїна — на позначення парних предметів: частин тіла (очі, руки, ноги, вуха) або будь-яких двох істот чи неістот.

    Наприклад, мої рУці, мої нОзі, мої Усі.

    а) руці; нозі 

    Часто, коли ми спілкуємося з маленькими дітками, кажемо: «йди на руці» або «нозі болять». І це не будуть пестливі форми — спрацьовує генетична пам’ять. У нашій свідомості генетично відклалася двоїна.

    У літературній мові двоїна начебто й не збереглася, але погляньте:

    б) очима; плечима; дверима 

    У сучасних говорах, особливо в південно-західних, рідше поліських, а ще рідше у південно-східних двоїна сьогодні активно вживана:

    в) дві відрі; три сестрі; чотири корові 

    г) сима; тима; якима 

    До речі, у наукових колах часто почуємо чи прочитаємо «дві слові», «три слові». 

    Інфінітиви на -чи

    Нормативне: ходи-ти, зна-ти, бу-ти

    Нормативне: пек-ти, біг-ти, стерег-ти

    *pektь — піч

    *pekti — печи

    Діалектне: пе-чи, бі-чи, стере-чи

    пек-чи, біг-чи, стерег-чи

    Таких рис можна назвати десятки.

    Як упізнати земляка за його мовою?

    Є певні маркери, за якими можемо впізнати, звідки людина родом. Ми вже маємо в Києві львівські пляцки, та й філіжанкою нікого сьогодні не здивуєш. Але є звуки, інтонації, сполучники, вигуки та частки, якими генетична пам’ять озивається в нашому мовленні й розказує, хто ми і звідки.

    За інтонаціями, наголосом, окремими звуками, закінченнями слів і навіть сполучниками філологічне вухо здатне як мінімум приблизно, а почасти й досить точно визначити регіон, з якого походить мовець. Легко впізнати наріччя, адже вони мають спільні для всіх говорів ознаки, якими виразно відрізняються від інших. 

    Іноді регіон можна визначити навіть за інтонацією та звуками: за одним словом, одним звуком л, за інтонацією розумієш, що це Полтавщина.

    Мовні риси повільно перетікають одна в одну із заходу на схід, із півночі на південь. Є дуже багато дзеркальностей, наприклад, в одних говорах м’який р’ зазнає ствердіння, а це значить, що десь може бути навпаки: твердий р пом’якшується.

    Говори південно-східного наріччя мають найменше особливостей, відмінних від літературної мови, тому що саме на основі цього наріччя сформована літературна українська мова. Найяскравішими маркерами будуть певні дієслівні форми. Тут ми почуємо просю, носю, ходю.

    Що говорять про нас наші діалекти - портал новин LB.ua

    Фото: надано авторкою

    Ви можете сказати, що деякі форми типові не лише для південно-східного наріччя, бо, наприклад, на Поділлі — Хмельниччина, Вінниччина — ми теж можемо почути оце сидю-ходю, але не зовсім так, бо тут відбувається зміщення наголосів і ми почуємо хОдю, нОсю, прОсю.

    Інша дієслівна форма, яка видає представників південно-східного наріччя — це форма третьої особи дієслів першої дієвідміни (пам’ятаємо що перша дієвідміна — це дієслова на –уть, -ють: пишуть, малюють). І от для цих слів у літературній мові нормою будуть знає, буває, питає. А у степовому і слобожанському говорах ми переважно почуємо зна, бува, пита, дума.

    До речі, такі форми іноді входять і до літературної мови, наприклад, частки для творення неозначених займенників і прислівників казна, бозна, хтозна: хто знає — хтозна, Бог знає — бозна, кат знає — казна. І навпаки, у формі 3 особи однини дієслів 2 дієвідміни (-ать, -ять: ходить, стоїть), ми тут почуємо ходе, просе, носе.

    А ще тут буває поплутання форм у третій особі множини між першою та другою дієвідмінами: не ходять, а ходють, не просять, а просють

    У східних і південних, та й центральних областях ситуація з діалектами іноді навіть критична. Пам’ятаємо з історії, як після голодоморів на Донеччину, Луганщину тощо завозили цілі ешелони росіян і вони приживалися й насаджували своє. Тому цілі великі регіони на сході й півдні України почасти вважають російськомовними, хоча це далеко не так, бо є Старобільщина, інші величезні діалектні зони, у яких жива українська діалектна мова — це засвідчують наукові праці Катерини Глуховцевої, Валентини Лєснової, Марини Волошинової, Ірини Магрицької, Любові Фроляк, Віктора й Дмитра Ужченків і багатьох інших дослідників. Є Херсонщина, Одещина, Миколаївщина, де мова настільки барвиста і красива, що нею можна заслухатися.

    Як працює мовна самоідентифікація?

    З початком повномасштабного вторгнення питання самоідентифікації активізувалося, адже люди змушені залишати малу батьківщину. Їх виривають з корінням, як колись це було під час примусової депортації із земель Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння. Історія повторюється.

    Тому створюються потужні проєкти, націлені на популяризацію діалектів, на просвітництво, на збереження етнічного, регіонального. Варто говорити про блогерські канали й сторінки в соцмережах, наприклад, «Оселя голосів та історій», «Давай займемось текстом», наша університетська «Діалектоманія», YouTube-канал «Ідея Олександрівна» з окремими відео про кожний говір, «Говори» Володимира Ільченка, «Закарпатська господиня», «Вуйко Місь», «Ялосовета», «Ліжник TV» та багато інших. 

    Громадянська ідентичність українського суспільства. Еволюція та особливості

    Якщо ми маємо бажання вберегти своє, вберегти себе як етнос, як мовну спільність із власними регіональними особливостями, то маємо берегти діалекти. Вони живі, яскраві, вони озиваються в серці. Записуйте своїх рідних, записуйте слова, фрази, передавайте своїм дітям — і тоді наша нація виживе.

    Оксана Суховій, мовознавиця, кандидатка філологічних наук

    Источник: lb.ua

    ЗАЛИШИТЬ ВІДПОВІДЬ

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *