Буковина Новини

новини твого міста

Культура Новости

Війна. Дім. Пам’ять: український док на Docudays – портал новин LB.ua

Війна

Ірпінь, весна 2023 року, цвітуть дерева, люди йдуть у своїх справах. Режисерка фільму «22 квітня 2023 року з 13:05 до 13:11 в Ірпені нічого не відбувалось» Аня На спостерігає за всім згори, озвучує те, що за мить станеться в кадрі, і так створює враження, що передбачає події. Цей, здавалося б, простий прийом наочно демонструє силу впливу кінорежисери, процес творення історії та роботи з глядацькою увагою. Усе є кіно, і все може стати кіно. Потрібно лише визначити, коли натиснути кнопку запису. Окрім роздумів про природу кінематографу, ця коротка робота спонукає нас задуматися, чи можемо ми дозволити собі розкіш спокійного бездієвого дня посеред війни. Та про що зараз мовчать ці спокійні вулички столичного передмістя, які ще за рік до зйомок були епіцентром воєнних дій? Що приховують ці безликі фігури пішоходів і дерева у цвіту? Які травматичні спогади вони несуть і як ще проявлять себе?

Війна. Дім. Пам’ять: український док на Docudays - портал новин LB.ua

Фото: Docudays.ua Кадр з фільму "Мирні люди"

Фільмом-відкриттям фестивалю стане повнометражна картина Оксани Карпович «Мирні люди». Прем’єра відбулася на цьогорічному Берлінському міжнародному кінофестивалі, де він отримав Приз Amnesty International. Стрічка побудована на відеоматеріалі, знятому на територіях нашої країни відразу після деокупації, й поєднана з перехопленими розмовами російських військових зі своїми близькими. До нас ніби промовляють травми цих місць голосами своїх катів. «Мирні люди», які перебували десь далеко в Росії, але підбадьорювали, втішали й налаштовували на нові вбивства й мародерства своїх синів, братів і чоловіків. Рівень безумства розмов зростає до кінця фільму. «Мирні люди» звучать як вирок для Росії. Адже дехто із цих схиблених людей-війн повернеться й буде сіяти «мир і спокій» у власній країні.

Голоси війни: кілька думок про Intercepted Оксани Карпович

Нам же лишається вигнати непроханого гостя з нашої хати — проста і зрозуміла істина, яка мотивує героїв короткометражного фільму Юрія Пупиріна «Позиція». Режисер фіксує побут і роботу військового підрозділу на передовій. Бруд, холод і постійні обстріли — це те, чим є війна, яка затягнулась і затягує все глибше.

Затягує і забирає кожного дня десятки захисників і захисниць нашої держави. Важливо, щоб ці люди не лишалися безіменним вантажем на полі бою, а були гідно поховані — це місія, яка сама обрала героїню трагічного роудмуві Володимира Сидька «Місія 200». Попри моральне і фізичне виснаження, вона перевозить тіла загиблих військових зі сходу на захід нашої країни. За більш ніж два роки повномасштабної війни вже перестала рахувати кількість мертвих. Вони, проте, ніколи не були знеособленим «вантажем 200» для протагоністки фільму. Це герої та героїні, які мають лишитися в пам’яті назавжди, адже завдяки їм ми всі лишаємося живі.

«Все має жити» — повнометражний фільм Тетяни Дородніциної та Андрія Литвиненка. Режисерський тандем досліджує теми співжиття людини та природи і порушує у своїй творчості проблеми захисту тварин не вперше. У 2019 році на екрани вийшов «Заповідник Асканія», який того ж року отримав головну нагороду студентського журі на фестивалі Docudays.ua. У новій картині їм вдалося без героїзації та спрощення сформувати потужний образ людини, яка надихає своєю здатністю до всеосяжної любові й рішучістю на шляху відстоювання гуманістичних ідеалів. Глядач познайомиться з історією найсильнішої жінки у світі — українки Анни Куркуріної. Її сила проявляється не лише фізично, але й через велике чуйне серце й допомогу слабшим. Героїня рятувала тварин і людей у мирний час і робить це в час війни, коли, здавалось би, проблеми захисту тварин відходять на другий план. Правду кажучи, ставлення до тварин — маркер, який проявляє нашу міру соціальної відповідальності й рівень толерантності до інших людей.

Дім

У перші дні після повномасштабного вторгнення тисячі українців вимушені були тікати від війни. Цей шлях був складним і виснажливим, але він продемонстрував силу єдності країни. Люди були готові прийняти в себе, нагодувати й заспокоїти незнайомих їм біженців як найближчих родичів. Саме про цей страшний період в історії нашої країни, який поєднався з неймовірними прикладами любові та взаємопідтримки, розповідає у своєму короткометражному фільмі «Наш дім» режисерка Анна Ютченко. «Дім — це там, де тебе зустрічають і приймають», — каже одна героїня стрічки. Жінка похилого віку, яка всього побачила на своєму віку, але навіть помислити не могла, що на неї чекає ще одна війна. Ділячись на камеру роздумами, вона на мить зупиняється, ніби усвідомлюючи, що її дім зараз тут, у двох незнайомих дівчат зі Львова. Бо саме вони зустріли й прихистили її на довгому шляху. Це історія в першу чергу про тих людей, які посеред війни були готові відкрити двері своїх помешкань і сердець для геть незнайомих людей, що опинились у ще більшій біді.

Камера блукає порожнім простором квартири, наштовхуючись на різні артефакти, які несуть у собі пам’ять про минуле життя. На тлі звучать інтерв’ю молодих людей, які мусили покинути свій дім. Вони діляться своїми щирими й подекуди по-дитячому наївними міркуваннями про те, чого їм не вистачає і що формує їхнє відчуття дому. Усе це складається в меланхолійну оповідь під назвою «Пластикові мрії» режисера Вадима Макарова — про тих, хто ще добре пам’ятає своє дитинство, але повинен стати дорослим і самостійним.

Війна. Дім. Пам’ять: український док на Docudays - портал новин LB.ua

Фото: Docudays.ua Кадр з фільму "Чоботи в ґрунті, руки в землі"

Розсада сходить навесні, а восени достигають плоди — цей віковічний пантеїстичний цикл навіть війні не під силу змінити. Городництво — те, що нас тримає, а ми тримаємося за нього! Це могло б стати гаслом фільму Кароліни Ускакович «Чоботи в ґрунті, руки в землі». Адже для авторки й героїнь фільму порпання в землі не просто данина українській аграрній традиції, а острівець стабільності в нестримному світі. Та головне — це те, що поєднує її з далекою батьківщиною та родиною. Режисерці у своїй короткій документальній роботі вдалося сполучити роздуми про терапевтичний ефект вирощування томатів із критикою радянської ідеології підкорення природи й капіталістичної системи споживацтва.

Нас тримає також думка про молоде покоління українок й українців, які відбудовуватимуть країну та житимуть у ній після перемоги. Питання виховання та взаємин різних поколінь досліджує Максим Руденко в повнометражному документальному фільмі «Висота», головний герой якого — чемпіон зі стрибків з трампліна на лижах. Проте його кар’єра спортсмена позаду, і зараз він працює тренером у дитячій спортивній школі в Карпатах. У житті кожного наставника приходить момент, коли його мрії розходяться з бажаннями й можливостями підопічних, головне — вчасно це прийняти. Подібна драма стається і у фільмі — це найсильніша драматургічна точка; проте режисер вирішує відвернути від неї увагу глядачів, вводячи безліч другорядних ліній і героїв, які нічого суттєвого історії не додають.

Повнометражна картина Марії Пономарьової «Nice Ladice» могла б стати чудовою спортивною драмою про перемоги й падіння, проте початок повномасштабної війни кардинально міняє настрій і жанр. У центрі уваги фільму — команда чирлідерок з Харкова, у яку входять жінки старшого віку. Танці стають тим місцем, де серед обов’язків матерів і бабусь вони знаходять час і простір для себе. Когось така поведінка обурює, когось дивує, але для них це мотивація продовжувати повноцінне життя після 60 років. Режисерці вдається розказати через своє кіно про вибір жінки, ускладнений війною, а також про низку проблем і стереотипів патріархального суспільства, які нам потрібно ще побороти.

Війна. Дім. Пам’ять: український док на Docudays - портал новин LB.ua

Фото: Docudays.ua Кадр з фільму «Nice Ladies»

Пам’ять

Ми радісно і з надією прощалися з тоталітарним минулим, але не помічали, що воно є частиною нас самих. Цю складну дихотомію усвідомлює режисерка й героїня фільму «Трішки чужа» Світлана Ліщинська. У своїй роботі вона показує життя чотирьох поколінь жінок з Маріуполя, для яких повномасштабне вторгнення стає екзистенційним зламом, що ділить усе на до і після. Повертаючись у своїх роздумах у минуле, режисерка намагається зрозуміти, де пропустили той момент, коли російські наративи так глибоко вкорінилися в її сім’ї, а особливо у свідомості дочки, яка народилася вже в незалежній Україні.

У подорож углиб власних спогадів про рідне місто через історію своєї родини вирушає режисерка Ольга Черних у фільмі «Фото на пам’ять». Уже давно помер її дідусь, батьки переїхали до Києва з початком війни у 2014 році, а бабуся лишилася в Донецьку — можливість потрапити туди сьогодні дорівнює нулю. Єдиним, але геть ненадійним транспортом, який здатен зібрати всіх разом, лишається пам’ять. Її мінливість — як основну властивість — режисерці вдається передати через форму самого фільму. У ній переплітаються і ніби перетікають одне в одне документоване сьогодення, вицвілі кадри з домашніх архівів, віднайдені матеріали й макрозйомка, що трансформується в абстрактний відеоарт. Авторка стрічки намагається вловити межу між буттям і небуттям, між реальністю і фантазією; намагається показати, як ця межа максимально потоншується в просторі нашої пам’яті.

У поетичному есеї про швидкоплинність життя під назвою «Гуляю» Дарія Журавель роздумує над природою минулого, яке весь час намагається наздогнати, слідуючи за нами, як тінь. Ця тінь росте і захоплює, коли приходить ніч, і майже зникає в полудень. Героїня фільму прагне втекти від минулого, аж поки не усвідомлює, що вона, як і всі ми, зіткана зі спогадів, з тих важливих дрібниць, які невпинно губляться, але лишають слід.

Війна. Дім. Пам’ять: український док на Docudays - портал новин LB.ua

Фото: Docudays.ua Кадр з фільму "Фрагменти льоду"

У стрічці «Фрагменти льоду», яка одночасно увійшла до двох конкурсних програм на цьогорічному фестивалі, режисерка Марія Стоянова формує з епізодів домашнього відеоархіву, як з уламків пам’яті, мозаїчне полотно про дорослішання людини, сім’ї, країни. Картина повністю побудована на кадрах з домашнього відеоархіву, які знімав її батько, артист балету на льоду, з 1986 по 1993 рік. Камера в сім’ї з’являється, коли народжується Марія. Батько знімає побут молодої родини й гастролі за кордоном. Те, що відбувається в Радянському Союзі, його геть не цікавить. Та парадокс у тому, що через багато років його дочка (і режисерка фільму) із цього матеріалу складає історію поступового розпаду СРСР після Чорнобильської катастрофи і становлення нової країни й системи, у якій усі раптом відчули довгоочікувану свободу, але й покинутість. Фактура VHS має дивовижну властивість — викликати ностальгію; проте режисерка не вдається до сентименталізму й замилування минулим, а порушує безліч критичних питань. Зокрема те, як, не усвідомлюючи цього, українські артисти були ретрансляторами російської колоніальної політики.

Режисер Тарас Співак у стрічці «Під знаком якоря», узявши на озброєння майстерність монтажу віднайдених матеріалів і тонку іронію, вирушив на пошуки коріння російської колоніальної експансії. Він шукає його в найбільш неочевидному місці — в історії, мабуть, найбільш ліберального навчального закладу країни. Радянської доби в Києві, далеко від моря, у приміщеннях Києво-Могилянської академії працювало Київське вище військово-морське політичне училище. Там навчали партійні кадри для військово-морського флоту, які й зараз включені в російський військовий комплекс. Режисер розплутує клубок дивних переплетінь між війною та культурою, радянським минулим і трагічною сучасністю. Він намагається натрапити на слід флагмана Північного флоту — першого радянського авіаносця «Київ». У монтажній стрічці «Під знаком якоря» знаходять своє переосмислення фільми студії «Київнаукфільм». З одного боку — це данина традиціям однієї з найпотужніших шкіл науково-популярного кіно, а з іншого — деконструкція радянських пропагандистських наративів, які активно впроваджували засобами кінематографу.

***

За більш ніж два роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну тема війни залишається ключовою для документального кіно. Тривожним рефреном у більшості фільмів основної програми є думки про дім, який стає примарним об’єктом бажань для тисяч українців та українок. Режисери й режисерки відійшли від відстороненої репортажної фіксації суспільних подій і натомість вирушили в складну й заплутану дорогу психоаналітичного дослідження суб’єктивних переживань героїв, якими здебільшого є самі автори й авторки фільмів. Усе частіше відповіді на питання сьогодення українські кінематографісти шукають у минулому нашої держави й власної сім’ї. Та головне — ці стрічки здатні підштовхнути глядача до власних роздумів про природу пам’яті та її важливе значення у формуванні національної ідентичності.

Війна. Дім. Пам’ять: український док на Docudays - портал новин LB.ua

Альона Пензій, Журналістка

Источник: lb.ua

ЗАЛИШИТЬ ВІДПОВІДЬ

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *