Буковина Новини

новини твого міста

Культура Новости

«Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя», — культурологиня Ірина Старовойт – портал новин LB.ua

«Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя», — культурологиня Ірина Старовойт - портал новин LB.ua

Фото: Лесик Урбан Ірина Старовойт

Які виклики для культури створює сучасна російсько-українська війна? 

Життя і війна, культура і війна, місто і війна… Усе, про що б ми не говорили сьогодні, відбувається в контексті занурення у велику війну, через яку тією чи іншою мірою проходили багато поколінь українців. Тому хоч ми сьогодні в ситуації крайньої невизначеності й крихкості, пишаємося тим, що є нащадками уцілілих — тих, хто знайшов у собі силу, мудрість прожити й урятуватися у великих катаклізмах ХХ століття. Наші предки знали, що вони мусять прожити більше ніж одне життя — за двох, за трьох, часом за всю родину, яка загинула. 

І сьогодні, попри війну, ми дихаємо свободою та надихаємося нею, бо більша частина України все ще вільна завдяки тим хлопцям і дівчатам, які собою затулили нас від ворога. Вирішальні події відбуваються сьогодні на полі бою, але поряд з тим культура в цій війні є такою самою територією спротиву й ресурсом спротиву, як і багато інших речей.

Історично склалося, що російська культура завжди була візитівкою Росії у світі. І, як ми побачили, ширмою, за якою ховалося так багато зла й непокараної кривди. У світі було й досі є чимало прихильників російської культури, набагато більше, ніж української. І загроза Росії для України не тільки в тому, що вона в кілька разів більша за населенням, але також у тому, що її краще впізнають і знають.

У цій війні росіяни вчергове показали свою ненависть, у тому числі в контексті культури, як було не раз в історії стосунків між Росією та Україною. Але дещо таки змінилося: раніше українці не мали свого голосу, дипломатичної репрезентації за кордоном або навіть не були на мапах світу. Сьогодні ситуація кардинально інша. У світі є запит на те, щоб дізнатися, хто такі українці, як нам вдалося втриматися в перші дні, тижні, місяці повномасштабної війни. З нами хочуть спілкуватися про теперішню культурну ситуацію та слухати представників, які можуть говорити від імені України. Мені здається, що сьогодні вікно можливостей українізації у світі відкрите, як ніколи. І багато людей, які досі не мали ніякого стосунку до України, хочуть приїхати до нас, вивчати українську мову й культуру. Ми відчуваємо великий інтерес, солідарність і емпатію.

«Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя», — культурологиня Ірина Старовойт - портал новин LB.ua

Фото: EPA/UPG Резиденція уряду Італії палац Кіджі, підсвічений кольорами українського прапора на честь Дня Незалежності України, Рим, 24 серпня 2022 р.

Попри страшну війну, яку веде Росія, у світі досі захоплюються російською культурою та часто відокремлюють її від того, що чинить російська влада. Чи має бути таке розмежування?

Це питання, яке нуртує в різних культурних переговорах уже не перший рік: чи потрібно скасовувати російську культуру у звʼязку з повномасштабною агресією Росії проти України. Якщо ми повернемося на декілька десятиліть чи трохи більше ніж століття, то побачимо, що світові класики вже ставили собі подібні питання, тоді як дуже рідко їх порушували російські класики.

Американська літературознавиця Ева Томпсон у своїй книзі про імперіалізм у російській літературі («Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». — Авт.) зазначає гостру, але майже очевидну річ, що література російською мовою навряд чи могла бути неімперською, адже російські письменники писали свої твори на запит імперії, великою мірою задля її обслуговування та просування. Імперія платила їм гонорари, роздавала лаври й нагороди, вносила певні імена й тексти у свій канон. І те, що входило в цей канон, за визначенням не могло не бути імперським. Інша річ, як вправно вдалося створити ілюзію, наче ці тексти відображають невинну квінтесенцію російськості.

У 1922 році утворився Радянський Союз, який за культурними індексами був спадкоємцем Російської імперії, але всіляко заперечував свою імперську натуру й перші декілька років її не показував. Саме в цей час відбулася політика коренізації (залучення представників корінного населення радянських республік і автономій до місцевого керівництва й надання офіційного статусу їхнім національним мовам й освіті. — Авт.) у багатьох союзних республіках, у тому числі українізації в Україні. І ми знаємо, які неймовірні культурні сплески відбулися в той історичний проміжок, коли вперше за довгий час ані українська мова не була заборонена, ані українській культурі не ставили палиць у колеса. 

Але все це було лише ілюзією, і відпускати Україну Росія аж ніяк не планувала. Її ідея завжди полягала в тому, що України й українців немає і бути не може. Але сьогодні цьому вже ніхто не вірить. І тут, мабуть, найбільш влучними є слова Ліни Костенко: «Ми є тому, що нас не може бути». Це парадоксальна фраза, але за неї українці тримаються вже багато поколінь.

«Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя», — культурологиня Ірина Старовойт - портал новин LB.ua

Фото: Інна Варениця Мешканці міста гуляють у центрі Херсона після його деокупації

Геракліт сказав, що війна — це «батько всього», назвавши цю руйнівну практику людей творчим починанням. Чи справді війна є провокатором нового культурного витка, переродження, культурних трансформацій?

Хотілося б, щоб в України й українців були інші батьки, ніж війна. Український народ славиться своєю гостинністю й миролюбністю. І ми справді такі доти, доки хтось не приходить у наш дім знищувати нас. У таких обставинах українська ресурсність і характер змінюються, натомість включається інстинкт самозбереження, самоповаги й нової гідності. Частково цей інстинкт пробудився в українців з відновленням незалежності 1991 року. На той час у нас переважало своєрідне розуміння незалежності. Багато хто думав, що можна бути українцем, не знаючи української мови, не послуговуючись нею і так само не знаючи нічого про свою культуру. Але виявилося, що Україна, як і багато інших європейських держав, певною мірою має філологічний тип незалежності.

Саме українська мова виявилася фактором, який об’єднує, тому що нею можна було сенсотворити й формулювати антиімперські смисли. Російською мовою часом їх теж можна було формувати. Але таких людей одразу ж відсилали у психлікарню, або оголошували політичними вʼязнями, чи витісняли за межі Російської імперії — залежно від культурного й політичного моменту. 

Зараз ми по-іншому дивимося на процеси націєтворення. Хотілося б, щоб і наші західні колеги теж зрозуміли, що націоналізм як такий не політична ідеологія, а радше соціальний процес, через який формується громадянське суспільство. У нашому випадку формула української ідентичності є відкритою. Людина може стати українцем в одному поколінні, вивчивши мову, випивши з нами чашу нашого терпіння, повʼязавши майбутнє своє і своїх дітей з Україною.

Чи відчуваєте ви сьогодні переосмислення української мови?

Так, це відбувається. По-перше, на рівні високої літератури я бачу кількох письменників, які з російської перейшли на українську — і це дуже складний, але незворотний процес. Легше перейти на українську в побутовому спілкуванні і набагато важче зробити її мовою своєї творчості. По-друге, важливо, що дуже багато людей в Україні та за межами обирають українську як мову своїх дітей. По-третє, українська перестає бути механічною та неприродною. Довгий час наша мова була упосліджена, а по телебаченню ми чули дуже рафіновану українську, якою практично ніхто не розмовляв. Тому вона була наче мовою з холодильника або мовою з музею, з-за скляної вітрини. Це було вкрай небезпечним явищем. Зараз ми зробили свою мовну норму ближчою до тієї, якою люди розмовляють у реальному житті.

«Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя», — культурологиня Ірина Старовойт - портал новин LB.ua

Фото: pen.org.ua Ірина Старовойт

Сьогодні відбувається не просто перехід, а повернення до української? 

Так, люди відкривають для себе, що їхні бабці й дідусі були україномовними. Але спершу щоб урятуватися, а потім щоб працювати на добрій роботі чи навчатися у виші, вони були змушені перейти на російську, тож вона вкорінилася дуже міцно також у побуті. 

Зараз відбувається інтенсивне повернення до мовного коріння. Ми заново перевідкрили свої говірки, дозволили людям різних соціальних статусів, вікових груп бути творчими в їхньому переході на українську, робити її варіативною. Сьогодні наша мова має професійні ідіолекти (сукупність формальних і стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія певної мови. — Авт.) і дозволяє окремим людям створювати неологізми, нові пограничні форми, іронічні конструкції. Хтось боявся, що в українській мові зʼявиться на заміну русизмам забагато англіцизмів. Але ми бачимо, як молоді люди повертаються до таких форм української, які ще донедавна вважали архаїчними. Наприклад, коли я була студенткою, кличний відмінок був лише в підручниках, але ним ніколи не користувалися. Зараз мої студенти залюбки його вживають.

Відмова від російської не є простою, бо люди навчилися жартувати цією мовою, засвоїли ідіоми, цитати з кінофільмів, книжок тощо. Це дуже просочилося крізь нас, зробилося контекстуальним у певній культурі. Але зараз нам є з чого набувати новий контекст. І люди, які перейшли в українську мову й культуру за останні 10 років, побачили, наскільки вона конкурентна, цікава і глибока. Українська має багато нерозкритого потенціалу, і чимало цікавої роботи є для тих, хто буде цією мовою знімати фільми, писати сценарії та драми, брати інтервʼю чи вести ютуб-канали.

Яку культуру породжує війна?

Сучасна українська культура — це культура з місця злочину. З теорії колективної травми відомо, що травма оточена мовчанням. В українській історії, з одного боку, — це внутрішнє мовчання, бо іноді просто не вистачало слів, щоб осягнути й описати руйнівну реальність; а з іншого боку, зовнішнє мовчання через цензуру, яка забороняла говорити про такі страшні злочини ХХ століття, як Голодомор, Голокост, депортації… Ці травми не опрацьовані, не проговорені, адже нашим предкам не дали поховати й оплакати жертв, і так зробили майже всіх не просто свідками, а якоюсь мірою співучасниками злочину, трагедії.

«Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя», — культурологиня Ірина Старовойт - портал новин LB.ua

Фото: Лесик Урбан Лекція Ірини Старовойт

У цій багатостолітній історії страждань наші недоброзичливці описували українців як жертв і не очікували від них самостійності, самозарадності, життєстійкості. Чесно кажучи, так думали про себе й ми. Але в перші дні повномасштабного вторгнення українці зробили щось неймовірне — відмовилися від статусу жертви. Це стало великою несподіванкою для світу. Сучасна війна фактично змусила змінити дуже багато стереотипів.

Українське суспільство й культура проходять велетенську трансформацію, богослови це називають преображенням. Подібного розвитку подій ніхто не сподівався від нас, але тепер цього не можна не помічати. Те, що відбувається в російсько-українській війні, хтось назве великим хаосом, але для українців це великий шанс з хаосу творити космос. Нам у цьому страшенно заважають, але ми не зупинимося, бо працюємо під гаслом «Нам тут жити». Мусимо обробляти землю, розміновувати поля, деокуповувати території, відбудовувати зруйновані житла, мости й дороги — бо нам тут жити і під час війни, і після перемоги.

Яке завдання письменників сьогодні? 

Дуже багато людей у перші дні, тижні війни питали себе, чи моя професія все ще має значення? Тоді як, наприклад, лікарі не мали підстав сумніватися у важливості своєї праці, представники культури й деяких інших сфер замислювалися, чи можна зараз бути тільки письменником, тільки актором, режисером. Минув час, і багато з цих людей вирішили зупинити творчу діяльність і долучитися до лав ЗСУ. Вони повісили свою геніальність на вішак, щоб своїм тілом, розумом захищати Україну.

Багато з них уже віддали своє життя. Порівнюючи сучасну ситуацію в Україні з сталінськими репресіями 1930-х років, ця війна ще не забрала так багато людей, але загрожує їх забрати. І я постійно думаю про тих, які відійшли недавно, дехто з них — мої друзі й колеги. З письменницею Вікторією Амеліною ми були дуже близькими, це вона мала б сидіти зараз тут перед вами… Поет Максим Кривцов, який загинув на війні, став автором своєї першої та єдиної збірки «Вірші з бійниці». Він написав, що в цій війні відкрито новий пантон — відтінок червоного — колір людської крові. В Україні зараз справджується союз любові живих і мертвих.

«Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя», — культурологиня Ірина Старовойт - портал новин LB.ua

Фото: facebook/Міністерство оборони України

Українська культура і література вибрала для себе модус свідчення. Ми пишемо про тяжкі досвіди війни, ті, про які наші бабусі часто не хотіли розповідати й казали: «Вам того не треба знати, ми це пережили для того, щоб з вами ніколи не сталося нічого подібного». Але гасло Західної, Центральної Європи «Ніколи знову» вже не має сенсу. Бо найгірше сталося знову…

Коли мене питають, чого найбільше треба боятися українському суспільству, то я кажу: що війна закінчиться, а справедливість не буде досягнута. Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя, бо тоді непокаране зло може повернутися знову і знову. І, мабуть, тому зараз я бачу в українській поезії, прозі, візуальному мистецтві судодійне мистецтво. Поки великий суд у Гаазі не відбувається, у нас «гаага» в літературі. Так багато важливих творів сьогодні зʼявляються, які промовляють до світу. Ми нарешті зрозуміли себе як планетарну культуру. Світове відбувається не десь там, а в Україні.

І зараз питання — що дасть нам сили продовжувати говорити і пояснювати, що недостатньо стояти поруч з українцями — потрібно перемагати разом з нами. Не тільки “Stand with Ukraine”, а й “Win with Ukraine”. Інакше російська екзистенційна загроза рано чи пізно добереться й до інших країн. Зараз Україна є щитом Європи. І вже немає в європейському політикумі людей, які сумнівалися б у політичній приналежності України до Європи. 

Як зберегти культурну спадщину — і матеріальну, і нематеріальну — в час війни?

По-перше, нам треба думати про творців, яких знищили, нищать, і вони вже не напишуть своїх найкращих текстів, не створять своїх найбільших шедеврів і не зроблять великих відкриттів. Оце трагедія. 

По-друге, не будемо вдавати, що українська культура була дуже задбана перед 2014 роком. Ні наші музеї, ні бібліотеки, ні архіви не були достатньою мірою оцифровані, інвентаризовані, відкриті й досліджені. А по-третє, усі ми знаємо, що рукописи і горять, і губляться. Тільки імперська література могла сказати, що вона вічна. Це були ідеологічні вигадки. Майже все матеріальне знищенне, тому багато втрат у нашій культурі є незворотними. І немає ніякої певності, що те, що ми зараз продукуємо, буде збережене через тисячу років. Банально, можуть змінитися носії інформації за декілька десятків років.

Ми знаємо, що російськими обстрілами було знищено музей Сковороди під Харковом. Але запитайте, скільки там було оригінальних речей, повʼязаних зі Сковородою? Майже нічого. Тому нам треба памʼятати, що символічне в культурі є не менш вагомим, бо воно передає найважливіше — сенси.

«Українці бояться не Страшного суду, а страшного безсуддя», — культурологиня Ірина Старовойт - портал новин LB.ua

Фото: EPA/UPG Уціліла скульптура Григорія Сковороди у знищеному внаслідок російського обстрілу музеї в Сковородинівці, Харківська область, листопад 2022 р.

Українська культура, як той Ноїв ковчег, уже кілька разів перепливала дуже темні і страшні часи, у яких багато матеріальних речей не вціліли. На мою думку, в українській культурі існують дві визначні міфологеми — це Ной та Еней. Пріоритет Енея — знову і знову перезасновувати Українську державу, а Ноя — добре готуватися до катастроф, «потопів». Думаю, Україна має такий «Ноїв ковчег» і у ХХІ столітті. Ми переходимо від трагедії до боротьби й мусимо свій дім врятувати і перезаснувати. 

Ірина Старовойт: «Як зріле громадянське суспільство ми інвестуємо в найважливіше — людей і їхні ідеї»

Коли я дивлюся на сучасних 20-літніх людей, то думаю, якою Україна буде, коли вони почнуть кермувати цією державою. Багато з тих, хто вчиться за кордоном, мріють повернутися, вони вже знають, що будуть робити у своєму місті. І це неймовірний ентузіазм, який не можна штучно спровокувати. І якщо зовсім чесно, я не бачу його ні в Польщі, ні в Німеччині, ні у Британії. У нас росте таке покоління, якому заздритимуть усі, і тому ми зобовʼязані зробити все для того, щоб вони мали простір для здійснення своїх мрій. 

На долю цих молодих людей випав дуже непростий час пандемії, а згодом і війни. У цих умовах їм довелося майже повністю перейти в онлайн. Нехай це навчання з багатьма втратами, але воно триває, і це дивовижно. У Другій світовій війні велика частина шкіл й університетів не працювала взагалі. Молоді люди чотири, пʼять, а то й шість років не ходили до школи — втрачене покоління. Для людського капіталу це дуже страшно. Ми ж витримали і працюємо. І нехай Україна не вповні справдилася в 1991 році, але справджується зараз як дієве горизонтальне суспільство саморозвитку і взаємодопомоги, як спільнота спільнот.

Оксана Левантович

Источник: lb.ua

ЗАЛИШИТЬ ВІДПОВІДЬ

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *